Звірослов

– Тисяча дев’ятсот.

Лікарка незадоволено дивиться на Беллу.

Нарешті побачила мене, думає Белла. Є лікарі, які за зовнішнім виглядом пацієнта можуть встановити діагноз.

Що її болить, думає лікарка, акуратно витираючи серветкою сліди персика з рук і обличчя. Напевно, чоловік покинув і все почало боліти. Головний біль незрозумілого походження. Так.

Медсестра простягає лікарці через стіл обліковий журнал. Каже при цьому:

– Вчора по радіо чула, що температура води в Чорному морі 27 градусів.

– Ох!

– театрально стогне лікарка.
– 27 градусів! Окріп! Хочу в купальнику, і на море, і на місяць!

– То поїдьте, - несміливо вклинюється Белла.

– Поїдьте! Тут поїдеш! Як черга під кабінетом з ранку до вечора!

– А у вас немає відпустки?

Лікарка скоса позирає на Беллу. Запор, думає вона. Напевно, не може висратися. Я таких, як ця, бачу наскрізь. Боже, і чим я думала, коли ставала терапевтом?!

– Так, - лікарка діловито береться за роботу, - як звати?

– Белла.

– Белла? Ви угорка?

– Ні-ні, - Белла ніяковіє.
– Але я два рази там була.

– Де?

– В Угорщині.

Лікарка перекидається з медсестрою кривими усмішками. Усе зрозуміло. Діагноз - психушка, перший поверх, друге відділення, шоста палата.

– І як там, в Угорщині?
– приязно щебече медсестра.

– Я була давно, чесно кажучи, уже погано пам’ятаю. Але купила собі там таку гарну бірюзову куртку.

Белла замріяно зітхає.

– Ту куртку, - продовжує вона, - зажувало в пральній машині, і довелося викинути все разом.

Двері кабінету прочиняються і в одвірку з’являється чиясь лисенька, але дуже вусата голова.

– Можна?
– питає голова.

– Нє, ну які люди пішли!
– зривається лікарка.
– Зачекайте в коридорі! Не бачите, в мене женщіна!

Двері поспіхом зачиняються.

Лікарка рішуче береться за Беллу.

– Белла, сімдесят восьмого року народження. Тисяча дев’ятсот. Чого ви прийшли? ЩО ВАС БОЛИТЬ?

Белла мовчить. Вагається.

– Розумієте, мене… мене так щоб боліти, то нічого не болить. Просто… не знаю, чи ви зможете допомогти… чи це взагалі справа лікарів, не знаю…

– Женщіна! Або говоріть, або нікого не затримуйте! Люди під дверима чекають!

– Так-так, я вже кажу.

– Ну?

– Мені сниться мужчина.

– Ваш?

– Ні.

– Знайомий.

– Ні.

– Як часто сниться?

– Кожної ночі.

– Як довго?

– Не знаю. Рік. Два.

– Діагноз: психушка, перший поверх, друге відділення, шоста палата.

Лікарка мовчки дивиться у вікно. Крізь вікно видно трамвайне депо і цвинтар старих трамваїв.

– Може, і не треба було так… - бубонить собі під ніс.

– Григоровна, не звинувачуйте себе! Усі ми люди!
– Аллочка тільки й чекала моменту, щоб висловитися.
– І в людей нерви не залізні. Ну, зірвалися, всяке буває…

– Та я не то щоби… Просто… Знаєш, я її звідкись знаю… Десь вже її бачила…

– Григоровна, зробити чай? Щоб розслабилися! Я зроблю! Вам який? Чорний чи зелений?

Григорівна - мініатюрна астенічна блондинка років сорока п’яти. Нагадує сарану, засушену поміж сторінками товстої книжки.

– Може, й добре, що ви не поїдете цього року на море, - запопадливо торохкоче Аллочка, заварюючи обіцяний чай.

– Чого це добре?

– Я чула, цього року на Южному березі пошесть за пошестю. Спочатку медузи, яких розвелося на прибережжі стільки, що неможливо було купатись. Розумієте, так, ніби бовтаєшся у медузах, а не у воді. Страх як багато. А потім - сарана. Фу. Літала всюди, і на пляжах тоже. Цілі хмари сарани. Кілька разів даже нападала на отдихающих.

– Ну, Алла, ти же медсестра…

– Ну і що, що медсестра?
– обурюється Аллочка.

– Сарана не нападає на людей. А медузи - та сама вода. Дев’яносто дев’ять відсотків вода.

– Григоровна, - Аллочка ставить на стіл перед лікаркою її горнятко чаю, без цукру і без лимона, - я кажу тільки те, що чула по телевізору. А медуз, щоб ви знали, я в житті ніколи не бачила.

– Я згадала її!
– вигукує Григорівна за п’ятнадцять хвилин до закінчення зміни.

Столітня бабця, що сидить перед нею, каже:

– Га? Що кажете? Я ветеран войни, мені полагається безплатно.

– І хто вона?
– без особливої охоти запитує медсестра Аллочка, виводячи столітню бабцю в коридор.

– Ця Белла… Вона з будинку навпроти. Точно. Я згадала.

– Сусідка ваша, виходить.

– Я поставила правильний діагноз, - Григорівна полегшено зітхає, - вона дійсно божевільна.

– Як її божевілля проявляється?

– Лікарю іноді вистачає одного погляду, щоб усе про пацієнта зрозуміти.

Медсестра Аллочка оголошує решті черги за дверима відбій. На сьогодні прийом закінчено.

– Вона не небезпечна?
– питає, зачинивши двері зсередини на ключ.

– Хто, Белла? Ні. Вона кошатниця. Годує всіх котів у районі. І котів, і псів, словом, не здивуюся, якщо і щурів годує. Розвела біля дому цілий зоопарк. Її всі не люблять.

Григорівна причісується перед дзеркалом, потім перевзувається зі шльопанців у туфлі на високих підборах, знімає білий халат - і під ним тонка синтетична сукенка салатового кольору, яку б носила сарана, випадково перетворившись на людину.

– Ха, Белла, - говорить Григорівна, - яке дурне ім’я. Дуже їй личить. Коли б я не встала, як би рано не було - вона вже біля під’їзду, розкидає по пластмасових мисочках помиї. Звірини збирається навколо сила-силенна. Страшно пройти, чесне слово. Деякі пси по пояс. Я живу на першому поверсі, мені все видно. Люди з нею сваряться, але де там?! Не допомагає. Вона тільки дивиться на тебе, ніби з хреста знята, кліпає і мовчить. Викликали санепідемстанцію, і гицелів, і в ЖЕК заяви писали - всьо дурно.