Звірослов

– Навіщо тут, - бурмоче, - приходіть до мене в кабінет… У кінці зміни… Там спокійно, без свідків…

– Тут і зараз, Артьом Миколайович, - Григорівна заплющує очі і вип’ячує назустріч йому губи.

«Все або нічого».

– Григоровна, що ви робите? На нас люди дивляться.

– Нехай дивляться.

– Так не можна. Треба знати прілічія.

Григорівна відходить вбік і припалює одинадцяту за сьогодні сигарету.

– Як Аліна?
– спокійно питає.
– Передавайте їй привіт.

– Обов’язково передам, - каже Артьом Миколайович і, ошелешений, заходить у приміщення поліклініки.

– До свіданія.

Треба хоч раз у житті змогти від чогось відмовитися, думає Григорівна, запускаючи в легені хмарку диму.

«Так-так. Те, від чого ми відмовляємось, робить нас сильнішими».

Григорівна швидко крокує Хрещатиком. Сонце сліпить їй очі. Григорівна мружиться і нічого крім сонця не бачить. Щось тягне її. Щось усередині неї шепоче, що треба поспішати, що в кінці шляху її, Григорівну, чекають. І вона майже біжить.

Навколо, усюди по широчезній хрещатицькій дорозі лежать мертві закривавлені тіла. Григорівна акуратно їх переступає. Не звертає на них ніякої уваги.

Не добігли, думає, не встигли.

Ще трохи, і я буду щаслива, думає Григорівна, коли війна завершується, хтось - та й зостається. І тоді цей хтось стає істинно щасливим. Так, по війні приходить щастя.

На розі Хрещатика і Прорізної Григорівна зупиняється. Шеренга військових з автоматами перекриває їй дорогу. Військові в шоломах. Григорівна не бачить їхніх лиць.

– Гей, ви!
– кричить їм Григорівна.
– Ану вступіться! У мене немає на вас часу. Я мушу пройти далі. Там чекають на мене.

– Ніхто тебе там не чекає, - відповідають військові.

– Ви брешете. Врешті, ви нічого не знаєте. Ви тупі як деревина.

Військові шепочуться поміж собою. Григорівна нервує.

– Вступіться, - повторює вона.
– Мені треба пройти далі.

– А чому ти така впевнена, що треба?

Які невиховані, думає Григорівна, тикають мені, ніби я з ними свині пасла.

– Треба, я впевнена, що треба.

Військові розступаються, і звідти, з натовпу, виходить Артьом Миколайович. Він одягнений в офіцерський мундир. Мундир страшенно йому личить.

– Гарний мундир, - каже Григорівна.

– Григоровна, що ви тут робите?

– Я? Прогулююсь собі.

– Бреше, - кажуть військові.

– Ну добре, - Григорівна червоніє.
– Я йшла до вас, Артьом Миколайович. Адже ви чекали на мене, правда?

Артьом Миколайович ховає руки в кишені.

– Чекав, але не так, щоб сильно, - тихо відповідає він.

– Ну, головне, що чекали. Тепер усе буде по-інакшому.

Військові штуркають Артьома Миколайовича в спину, мовляв, скажи їй, не тягни.

– Григоровна, - починає Артьом Миколайович, - це все, знаєте, було несерйозно.

– Несерйозно? Не бачу в тому нічого страшного. Я люблю жарти і люблю, коли жартують. Я взагалі думаю, що людям треба більше сміятися.

Артьом Миколайович мовчить.

– Я, Артьом Миколайович, знаєте, як думаю? Думаю, що між людьми головне - взаємний інтерес. Щоб люди цікавилися іншими людьми. От візьмімо нас із вами. Ви цікаві мені. Мене інтересує, що ви за людина. Як і про що ви думаєте. Як ведете себе в різних ситуаціях. Я ще зовсім вас не знаю, але при цьому дуже радію. Бо я у передчутті пізнання, розумієте мене?

– Я не зовсім вас розумію, Григоровна.

– Усе дуже просто, Артьом Миколайович! От я вам цікава? Скажіть. Вам цікаво, що я за одна?

– Я ніби знаю.

– Нічого ви не знаєте!
– Григорівна відчуває, як гаряча крапелька поту стікає чолом.
– Артьом Миколайович, скажіть, що ви хотіли від мене, коли так часто запрошували до себе в кабінет, коли торкались до мене, цілували мені вухо і шию? Скажіть, що ви хотіли від мене?

– Нічого, - відповідає Артьом Миколайович.

Він жестом дає своєму війську якусь команду. Григорівна її не розуміє. Вона стоїть посеред дороги, розхристана, розпатлана, на кривих ногах і високих підборах, і в грудях їй щось страшенно гучно гупає.

Артьом Миколайович зникає за шеренгою солдат. Ті прицілюються і всі одночасно, залпом, стріляють Григорівні в груди. У саме серце.

«Панфілов пагіб!»

Григорівна падає на коліна і краєм ока помічає велику багряну пляму на своїй улюбленій салатовій сукенці. Пляма чимраз більшає.

– Моє серце, - шепоче Григорівна, - воно так болить. Так болить.

Сонце затягується чорним туманом.

Кому ж я тоді цікава?
– думає Григорівна.

«Хто буде мене любити?»

Прислухається до свого серця.

«Ще мить, і я вмру».

Але серце, прострелене, калатає все одно.

5

– Григорівна, куди ми прийшли?

Белла несміливо заходить усередину невідомої їй будівлі. Григорівна радісно плескає в долоні.

– Як куди, Белла? Ми прийшли плавати!

– Плавати?

Григорівна впевнено веде Беллу за собою. Вони минають хол, минають темні коридори і роздягалки і опиняються перед гігантським басейном з голубою-голубою водою. Басейн розділений чотирма смугами. Теплий хлорований пар лоскоче Беллі ніздрі.

– Але, Григорівна, я… в мене… в мене немає купальника.

– Я про все потурбувалася! На!
– Григорівна виймає з сумки куплений для Белли купальник.
– Він не ахті, але на перші рази вистачить. Ми будемо тут плавати кожної суботи. Ходімо перевдягатися.

Белла розгублено стовбичить на місці.

– Але я не можу. Я не вмію плавати.

– Не вмієш? Белла, ми з тобою знаємо, що це неправда. І зараз ми покажемо, на що ми здатні!

– Я ніколи не питала у вас, що це за море, в якому ми зараз є?

– Море? Ви думаєте, це море?

– Ну так. Я не бачу протилежного берега.

– А зараз?
– він робить один крок у бік Белли.

– Не бачу.

– А зараз?
– він уже на відстані простягнутої руки.