Звірослов

– Григорівна, ви можете і не по ділу, а просто.

– Я по ділу, - бурмоче Григорівна.
– Ну, це не дуже важливо, але, я думала, може, ви щось порадите.

– Цукерку?
– Артьом Миколайович виймає із шухляди столу коробку «Вечірнього Києва».

– У вас завжди найлуччі, - каже Григорівна.

– Для вас - всьо найлучче!

– Артьом Миколайович, ви фліртуєте зі мною?

– З такою прекрасною жінкою гріх не пофліртувати, - Артьом Миколайович широко усміхається, а Григорівна бере з коробки одну цукерку.
– Григорівна, я весь вніманіє.

Григорівна відкашлюється.

– Така справа, - каже вона.
– Одна моя знакома… ну, їй сниться мужчина. Уже два роки. Незнакомий мужчина.

Артьом Миколайович, здається, зовсім не здивувався тому, що почув.

– Обичне діло. У женщіни без чоловіка актівізірується фантазія. Григорівна, - голос Артьома Миколайовича стає інтимнішим, - я вам давно казав: вам треба мужчину.

– Ви мене не поняли, - скрикує Григорівна, відсуваючись разом зі стільцем ближче до дверей, - я не про себе говорю!

– Не встидайтеся мене, я ваш друг, - каже Артьом Миколайович.

– Я не встидаюся. І тому прийшла вам розказати про цю знакому. Може, ви щось порадите.

– А в чому проблема вообщє?! Сниться, то й сниться. Всім харашо.

– Беллі не харашо.

– Кому?

– Знакомій. Беллі. Мою знакому звати Белла.

– Странне ім’я. Вона угорка?

– Ні, але два рази там була.

– Де?

– В Угорщині.

Артьом Миколайович задумано відкидається на спинку крісла.

Він імпозантний мужчина, думає Григорівна, і вольовий. За його спиною почуваєшся у безпеці. Він такий, що вирішить усі проблеми.

– Григорівна, - нарешті озивається Артьом Миколайович, - все одно суть проблеми лишається тою самою. Цій женщіні, Беллі, як ви її називаєте, їй потрібен чоловік. Іншого лікарства нема. Причому чим швидше, тим краще. На почві сексуального нєудовлєтворєнія може розвинутися шизофренія.

– Шизофренія?

– Ну да. Чоловік зі сну перекочує в реальність.

– Як це?

– Вона почне бачити його наживо - от як. Може, і вже бачить. Ви її спитайте.

– Ні-ні, - заперечує Григорівна, - Беллі він тільки сниться. Це точно. Але…

– Що «але»?

– Але вона хоче більшого.

Артьом Миколайович підводиться з крісла. Стає позаду Григорівни і кладе руки їй на плечі. Григорівна завмирає.

– Я от думаю, - шепоче вона, - може таке бути, що медицина не все знає. На рівні фізіології, я згодна, знає, але на рівні душевному? Адже це все дуже індивідуальні вєщі. Все залежить від психіки, від конкретної людини. Белла не приховує, що він їй подобається. Він їй подобається. Але Белла боїться зізнатися йому в цьому.

– Григорівна, - так само шепоче Артьом Миколайович, - ви робите ту саму помилку. Ви говорите про нього як про реальну особу.

– А раптом він десь є?! Навіть у цьому місті?! І треба тільки допомогти Беллі його знайти. Таке може бути. У світі часто стаються чуда. Я колись читала книжку з подібним сюжетом… Що жінці снився чоловік, а потім вона його знайшла…

Артьом Миколайович схиляється над Григорівною і цілує її у праве вушко. Григорівні запирає дих. Вона розуміє, що це треба припинити якомога швидше, але не зараз, не в ту ж хвилину. Може, у наступну.

– Люба, - Артьом Миколайович цілує згин її шиї, - мене не треба шукати. Я тут.

– Артьом…

– Белла. Так ти себе називаєш, коли фантазуєш?

Григорівна підривається з місця, ніби ошпарена.

– Я нічого не фантазую! Белла моя знайома! Я не Белла!

Артьом Миколайович ніяково засуває руки в кишені білого накрохмаленого халата.

– Мені вже пора. Я казала, я на хвилинку. Дякую, що вислухали, Артьом Миколайович.

– Нема за що.

Григорівна у дверях хірургічного кабінету ще раз обертається:

– І передавайте Аліні від мене вітання.

– Обов’язково передам.

Тепер він виглядає не таким всесильним, думає Григорівна, дивлячись на згорблену постать Артьома Миколайовича. Чоловіки стають безпорадними, коли несподівано в розмові згадуєш їхніх дружин.

– Чого ти не прийшла здати аналізи, як я тобі казала?
– питає Григорівна в Белли.

Вони сидять на лавочці у скверику в оточенні ситих котів і псів.

– Не знаю, - відповідає Белла, - сумніваюся, що вони мені допоможуть.

– Не кажи так. Іноді самі лишень аналізи лікують. Я терапевт. Я знаю, що кажу. Таке часто буває. Здаш всі аналізи, і вже здорова.

– Але я не почуваю себе хворою. Я швидше нещасна. Це ж не хвороба - бути нещасною?

– Напевно, ні. Але мій знакомий хірург каже, що так і до шизофренії недалеко.

– Як?

– Ну, почнеш бачити свого чоловіка вживу, не тільки уві сні.

Белла мовчить, гладить облізлого кота, а той муркоче у відповідь.

– Адже ти ще не бачиш його в реальному житті, правда?
– Григорівна стурбовано слідкує за Беллою.

– Мені цього не треба, - бурмоче та.
– Мені вистачає сну.

– Ти дивися. Як побачиш, відразу мені скажи. Інакше можуть бути проблеми.

– Його ніде тут нема.

Неділя. Григорівна йде Хрещатиком. Рух автомобілів перекритий. Григорівна йде самим центром дороги, по роздільній смузі. Їй добре. Вона має тисячу гривень і збирається прикупити собі якусь одежу - светриків, може, навіть кілька коротких спідниць. Зайде на перший поверх Центрального універмагу, у косметичний відділ. Купить шампунь, гель для душу, дезодорант, бо вже все позакінчувалось. Григорівна дуже любить ходити по магазинах, коли має гроші. У такі моменти вона почуває себе впевненою. Гарною. Такою, яка ще належить до активної частини цього світу.

Григорівна в солодкому передчутті покупок. Уже уявляє собі, як повернеться додому, розкладе пакети з обновками на ліжко і по одному почне їх приміряти. І все так їй пасує (бо Григорівна вміє купувати речі, що пасують). Усе буде таких коричнево-зелено-салатових відтінків, якраз як Григорівна найбільше любить.

Як би жінці не було погано, думає Григорівна, у неї завжди залишаються її магазини.

Приміряти Григорівна буде значно більше, ніж у результаті купить. Вона робить так завжди. Міряє все, що подобається. Навіть те, що їй не по кишені.