Звірослов

Тіло на сусідньому ліжку заворушилося, і Григорівна сходить на шепіт:

– Май гордість, Белла, забудь про нього. Знаєш, скільки в тебе ще їх попереду?! Го-го, скільки!

Щоб не бути голослівною, розводить руками якомога ширше.

– Брешеш ти всьо, - долинає з сусіднього ліжка.

Белла лягає на ліжко так само, як решта пацієнтів. Здається, що навіть не дихає, просто дивиться в стелю.

Григорівна ніяково тупцює поруч. Врешті наважується запитати те, що їй кортіло дізнатися від самого початку:

– Белла, а чого ти голою по вулиці ходила?

Та не відповідає.

– Белла, ти мене чуєш? Скажи мені. Я твій друг. Я маю знати.

– Виявилося, що в мене немає купальника, - спокійно говорить Белла і заплющує очі.

Двоє жінок старшого віку тягнуть Беллу з собою через дірку в огорожі.

– Не бійся, - кажуть вони, - ходи з нами. Ми тільки туди і назад. Вони нічого нам не зроблять. Ми маємо на це право.

Белла вагається. Якщо чесно, то їй подобається і тут. За огорожею Белла почуває себе в безпеці.

– Я не знаю, чи хочу виходити, - каже Белла.

– Як це не хочеш?!
– майже кричать жінки.
– Ти мусиш! Ця церква колись була нашою.

– Нашою?

Жінки дивляться на Беллу як на божевільну.

– Колись всьо тут був монастир. А потім прийшли психи і возрадувалися.

Белла нічого не розуміє, але розуміє, що мусить йти. Перелізає через дірку в огорожі. Жінки підбадьорливо плескають її по плечі.

– А коли тут був монастир?
– Белла помічає, що церква і психушка, хоч і розділені парканом, мають схожу архітектуру.

– Коли?

Жінки заскочені питанням зненацька.

– Десять років тому, ще за Брєжнєва, - упевнено каже одна.

– Вєрка, що ти мелеш?
– заперечує друга.
– За царя руского!

– Ну, це ти в нас по історії береш. Ідьом.

Усі троє рушають у бік церкви. Церква величезна, біла, із зеленими куполами.

– Порядна церква, - каже Вєрка до Белли.
– Зараз побачиш. Даже другий поверх має. Я, правда, на другому поверсі ще не була - не встигаю добігти…

– А священик в церкві є?

– Який священик?! Церква недєйствінна. Там тільки музейні работнікі, падли, жити нам не дають. Ганяють туди-сюди, ніби ми свині, а не люди. Не мають права! Як будуть щось тобі казати - посилай куда подалі. Не мають права. Це всьо наше було!!!

Белла дрижить, чи то від страху, чи то від нервового збудження. Жінки проворно відчиняють перед нею масивні дерев’яні двері з кованими кільцями замість ручок.

– Ну, вперед, - кажуть.
– Не бійся. Заходи як каралєва!

У церкві напівморок. Біля олтаря горять свічки. Белла ступає всередину.

– Вхід дві гривні, - чує справа від себе.

Касирка музею «Кирилівська церква» запитально дивиться на Беллу.

– Вхід у музей дві гривні.

Белла ігнорує касирку і проходить далі вглиб. Навколишні стіни розписані стертими часом фресками. Тіла, ноги, голови, німби.

– Женщіна, ви що, не чуєте мене?

– Я не повинна платити, - каже Белла, - це все колись було моє.

– Напасть, а не психи, - незадоволено бурчить собі під ніс касирка і відступає.

Белла бродить поміж стінами. На одній фігура ангела в голубому плащі із напівскрученим сувоєм у руках. Під ним напис: «Ангел, що звиває небо».

Белла притуляється до ангела, і їй здається, що вона зараз вросте в стіну, стане її частиною, однією з фресок. Ангел пильно слідкує за Беллою.

– Я так згрішила, - шепоче Белла і цілує йому ноги.

Касирка музею, вона ж, очевидно, і охорона, кидається до Белли з криком.

– Ну я ж спеціально для вас написала чорним по білому! Ну ви хоть читати-то вмієте?! Ну як мені з вами боротися?! Сидіть собі у своїх палатах - чого ви сюди ходите? Ненормальні!

Касирка тягне Беллу до виходу. Тикає пальцем в невеличке оголошення на дверях:

«Шановні парафіяни, відвідувачі музею та пацієнти психіатричної лікарні! Просимо вас не цілувати стіни церкви. Дякуємо за розуміння. Адміністрація музею»

Поруч ще одне оголошення:

«Шановні парафіяни і відвідувачі музею! Просимо вас не годувати хворих».

4

– Григоровна, ви курите?!

Артьом Миколайович з пластиковим стаканчиком розчинної кави в руках повертається з обідньої перерви в поліклініку. Григорівна стоїть біля парадних дверей, якраз біля смітярки, і похапцем докурює свою десяту за сьогодні сигарету.

– А що?

Григорівна намагається не дивитися на нього.

– Негарно лікарям курити.

– Терапевтам можна.

Артьом Миколайович усміхається і стає поруч з Григорівною.

– Хочете сьорбнути моєї кави? До сигарети кава пасує.

– Дякую, - Григорівна бере в нього пластиковий стаканчик.

Так, ніби поцілувались, думає і надпиває.

– Як у вас діла? Не заходите до мене…

– Не маю часу. Так багато всіляких побутових справ. Не хочу вам морочити голову, Артьом Миколайович.

– Григоровна, ви ніколи не морочили мені голову, бо я її втрачаю, коли вас бачу.

І як мені це витримати?
– думає Григорівна.

– Може, зайдете до мене в кінці зміни? Поговоримо. У мене є ваші любимі конфєти.

– Не знаю… Напевно, не зможу…

Артьом Миколайович бере Григорівну за руку.

– Ви якось схудли чи мені здається?

– Здається. Куди мені ще більше худнути. Я і так як саранча.

– Якщо і саранча, то дуже гарненька.

Артьом Миколайович ледь помітно гладить Григорівні долоню. Долоня пече вогнем.

– Як ваша знакома… Белла?
– загадково питає Артьом Миколайович.

– Добре.

– Їй більше ніхто не сниться?

– Ви знаєте, більше не сниться.

– Як жаль, - Артьом Миколайович розчарований.

– А знаєте що, Артьом Миколайович, - Григорівна впритул підступає до нього, - а знаєте що? Поцілуйте мене просто зараз. Тут і зараз. Поцілуйте мене.

Артьом Миколайович злякано витріщається на Григорівну.