Звірослов

– Помовчіть. Ви забагато говорите. Не говоріть і не думайте. Тільки пливіть.

– Я не можу не думати. Я думаю безперервно…

– Тихо!

Він бере Беллу за руки і тягне на себе. Белла втрачає рівновагу.

– Відштовхніться від дна і працюйте ногами. Я вас тримаю. Не бійтеся. Працюйте ногами, як ластами.

– Що таке ласти?

– Робіть, як я кажу!

Белла повисає на його руках.

– Ну чому ви зовсім не рухаєтесь, Белла?! Вода вас триматиме, тільки трохи їй допоможіть! Ви йдете на дно, як дерев’яна колода.

Він уперше назвав мене на ім’я, думає Белла.

– Я ніколи не навчуся. Залиште мене.

– Я вас не залишу.

– Справді?

Він раптом зупиняється і, дивлячись чорними очима в чорну воду, каже:

– Що ви від мене хочете, Белла?

Медсестра Аллочка вихром уривається до кабінету і сідає навпроти Григорівни.

– Ви чули?
– таємничо починає вона.

– Що?
– Григорівна почуває себе немічною і навіть трохи хворою. Григорівну дратує Аллочка і оцей її невідомо звідки почерпнутий запал.

– Пам’ятаєте ту сумашедшу кошатницю, що до нас приходила? Ви ще казали, що вона ваша сусідка. Якесь таке странне ім’я - французьке чи італьянське…

– Угорське.

– Ну да, угорське.

– І що? Кажи, не інтригуй.

Аллочка вичікує паузу.

– Зробити вам чай, Григоровна?
– каже.

– Алла! Що там случілось?! Що ти знаєш?

– Сьогодні вранці її забрали.

– Хто забрав? Куди?

– Ну, в психушку. Мені водітєль «швидкої» розказав, а я зразу поняла, що це вона.

Григорівна підводиться і нервово ходить навколо Аллочки.

– Навряд чи це вона. Чого б її мали забирати?

– Григоровна, тут сомнєній бути не може. Сто процентів наша кошатниця. Всьо, як ви казали: перший поверх, шоста палата!

Аллочка дістає з сумки два пряники, один їсть сама, інший дає Григорівні.

– Візьміть, скушайте, підкріпіться. Небось ще нічого не їли, правда?

– Алла, розкажи все, що ти знаєш.

– А що тут розказувать. Розгулювала по вулиці в чому мать родила!

– Що?

– Да-да. Гола, зовсім гола ходила по вашій Петропавловській в сопроваждєнії двох десятків бездомних псів і котів. Зрєліще ще то! Двох санітарів пси покусали, так свою хазяйку защіщали. Такий був шум страшний, що даже сигналізація на машинах спрацьовувала.

– Цього не може бути, Алла…

– Ну да, не може… Я вам казала: баба без сексу дуріє.

Григорівна безсило опускається на крісло і закриває лице руками.

– Григоровна, з вами все в порядку? Я хочу сьогодні відпроситися пораньше. В мене в тьоті день рождєніє.

– Так, звичайно.

Григорівна хапає ротом затхле медикаментозне повітря.

– Слухай, Алла, я тебе щось попрошу взамін. Стрельни для мене в когось сигарету.

– Ви ж два года держались, Григоровна…

– І питається, нащо?

У білій лляній сорочці, з розтріпаним волоссям, широко розкритими від здивування і страху очима Белла виглядає навіть привабливою.

Якби я була чоловіком, думає Григорівна, то могла б влюбитися в неї.

Белла навпочіпки сидить на лікарняному ліжку. У палаті ще шість ліжок, але пацієнти на них не ворушаться і не дихають. Просто дивляться в стелю.

– Белла! Що сталося?!
– Григорівна присідає на краєчок Беллиного ліжка.
– Як це сталося?!

– Я не знаю, - відповідає Белла.

Два кремезні мужики в зелених халатах никають коридором, час до часу зазираючи в палату. Ось різниця між нами і ними, думає Григорівна, ми в білих халатах ходимо, а вони у зелених.

– Тут не можна робити різкі рухи, - каже Белла.
– Не можна бігати, стрибати, кричати, пчихати, співати.

– Ну… - Григорівна мнеться, - без цього всього можна обійтися.

– Я й не скаржусь. Ні-ні. Мені тут непогано.

Григорівна мовчить.

З вікна палати видно церкву.

– У тебе гарний вид з вікна, - каже за мить.

– Ми можемо ходити в церкву молитися.

– Відпускають?

– В огорожі є дірка. Хворі лазять у церкву через дірку.

– Ніхто не тікає?

– Ніхто. Усі повертаються назад.

Григорівна підсідає до Белли ближче.

– Белла, що сталося? Ти ж вроді би була нормальна.

– Нормальна?

Напевно, не можна так зразу, думає Григорівна. Не можна на неї тиснути. Сама розкаже.

– Мені так неприємно… так неприємно через усе це, - глухо бурмоче Белла.
– Я поводжуся як справжня ідіотка. Добре, що я сюди попала.

– Ну, не наговорюй на себе. Ніяка ти не ідіотка.

– Але я божеволію від цієї тиші.

Григорівна не має що відповісти.

– Тиша і довкола, і всередині, - продовжує Белла.
– А я хочу закричати, заверещати на весь голос. Щоб люди не знали, куди мене подіти і як закрити мені рот.

– Заспокойся, Белла.

– Ненавиджу спокій. Ненавиджу все, що перебуває в спокої. Ненавиджу себе.

Тільки тепер Григорівна помічає, що Беллине обличчя набуло якогось хворобливого синюшного відтінку.

– Ти себе недооцінюєш, - каже Григорівна.

– А нема що оцінювати. Мене, як подумати, і не існує по-справжньому. Такий собі згусток драглистої речовини, без кольору, запаху і смаку.

– Розкажи мені, що сталося, Белла. Це якось пов’язано з мужчиною, який тобі сниться?

– Напевно, я дивилась на нього не так, як треба. Його це розізлило. І справді, чому він має мене терпіти? Він запитав, що я від нього хочу. І я сказала, - Белла запинається, - що всього. Що хочу від нього всього.

– Ох, Белла, нащо ти це зробила?!

– Бо я більше так не могла - бути з ним і без нього. Я сказала, що хочу все, а він лишень криво всміхнувся, не дивлячись на мене, і пішов геть. Нічого не відповів. Навіть не подивився на мене на прощання.

– Тобі треба його забути, - категорично заявляє Григорівна.
– Забудь про нього, Белла! Господи, та що він за чоловік?! Справжні чоловіки так з жінками не поводяться!