Архе

вірю, тільки от...»

Останніх років зо три у думах вуйця Юліка витав гнилісний дух мейнстриму. Він

влаштувався завгоспом у музичній школі й на старості літ здивував рідню, коли

одружився на тутешній училці - місцевому генетичному курйозі з чорними

рухливими брівками довкола рота, які він (курйоз) регулярно голив Юліковою

бритвою.

До дітей у них справа не дійшла. Вуйкова половинка, цьоця Настя, зосередилась

на тому, аби поскорше покінчити з неспокійним хіпівським минулим її хатнього

зайчика.

Зайчика, бля.

Того ж вечора, коли я підсунув Температурі записку (розраховуючи на зовсім

іншу реакцію - більш невротичну), дівчисько-феномен вразило мене своєю

твердістю. Бо мало хто, закрапавши «плазму» вперше, наважиться фокусувати

силу зору на безжальності. Тим часом кожен, хто спостерігав за Терезчиними

діями, упевнився, що вона дійсно ходячий феномен.

Так от. Дівчисько-феномен спакувало у наплічник дощовик, наготувало

«карпатські» черевики (які вдягало тільки тоді, коли їхало в гори), перевірило, чи заряджена

76

плівка у фотоапараті (про який воно у найпотрібніші хвилини завжди забувало) і докинуло пару книжок з геометрії.

Потім Терезка стояла на балконі, перехилившись через перегородку, крутила

задом і мугикала якусь мелодію. Часом завмирала і дослухалася, як матюкаються

і копають м'яча дітиська внизу. У повітрі стояв запах осиних яблук. На думі

чогось було так сумно, що аж хотілося малювати простим олівцем. Пахло

далекими вітрами з моря.

У місто прибувало солоне повітря з Антарктиди.

Терезка спробувала уявити, як воно там: неозорі пласти білого, і тільки де-

не-де темні плями проталин. Антарктида нагадувала їй про «плазму».) БІЛЕ

Чим холодніше ставало надворі, тим тихіше робилося їй на душі. Коли на

балконі стало зимно стояти босою, вона вилізла з ногами на ліжко. Підлогу

надалі вкривали підручники з хімії, походження яких залишалося невизна-ченим.

Кульковою ручкою Температура малювала на ковдрі великого полярного моржа.

Потім пішла у туалет. Почалися місячні.

Вночі було зимно і пахло морем. У кімнату крізь неза-чинену кватирку залетіло

аж вісім сонечок.

Терезка і станція «Бескиди»

Вагон, у якому їй довелося їхати до самих Мідних Бук, був забитий тхнучими

сутностями без форми та імені, що тіснились по п'ятеро на полиці; страшні

чорні мадяри, схожі на переспілу ожину, голі по пояс, вусаті, з кудлатими

животами, сиділи в тамбурі на своїх клунках, не інакше як наповнених

відрубаними головами, курили, а хрестики на

77

їхніх шиях від поту ставали гарячими й липкими, і здавалося, десь далі, ближче до локомотива, в котрійсь із засраних параш криється портал

прямісінько в пекло, звідки ці функціонери Люципера й приперлися на перекур.

На перон вона вийшла з помітним полегшенням. З гір тягнуло холодом.

Ноги її вже відчували втому.

Полотно колії знайшлося, коли сонце минуло зеніт. За останні три години

блукань горами її наплічник відчутно полегшав - там залишалося якихось три

пляшки пива.

Вуйко Юлік, завгосп і хіпан, товстунець і веселун-екстраверт, відійшов на

кілька кроків убік - відлити. Робив він це діло напрочуд артистично: манірно

розстібав ремінь, з виразом благання про милість богів закидав голову до

сосен, з виглядом битого бітломана кивав у такт пругкому шумові сечі по моху.

Для досвідченого ока цей драмгурток свідчив про одне: вуйко Юлік набрався.

На плече тим часом упало яскраве червоно-чорне сонечко. Втягнуло крильця і

поповзло за шию. Поруч, під буком, вуйко голосно, зі смаком зітхнув, ніби

після сечоспускання в легенях зібрався млосний вихлоп, струсив невидиме

щупальце і почав заправлятися.

Тереза дістала з кишені м'яту пачку «Прилук», добула пштричком погнуту

цигарку і недбало вставила ту в кутик рота.

– О!
– коли вуйко побачив цей жест, його очі спалахнули.
– І мені так! Як

хуліганові!

Терезка приліпила до пересохлих вуйкових вуст сигарету і припалила сірником

на двох. Вуйко Юлік по-школярськи витягнув губи і випустив дим. Він глянув на

своє відображення у сонячних окулярях Терезки і з блаженною посмішкою

підтягнув штани.

78

– Ти мене звільняєш, Терезко. От ніхто так не вміє, як ти, їй Богу, - сказав

вуйко і виконав довкола неї невеличкий танок п'яної бджоли. При цьому вуйко

вимахував нижньою губою, до якої прилипла папіроска. Папіроска смикалася як

жива. Вуйко махав долоньками на єврейський манір і крутив задом. Було весело.

Терезка гмикнула. Затяглась «прилучиною» і по-бандит-ськи схаркнула.

– Я себе зараз такккою хіппіскою почуваю, шо то капець!
– довірливо сказала

вона. Ці слова мали слугувати своєрідним камертоном, за яким вуйко будував

подальші речитативи.
– От повернемося на хату, включиш мені Боба Дилана, гаразд?..

– Тю, питаєш! Ти ж знаєш, ми з тобою зараз - останні хіпі. Останні якшо не в

Україні, то у Львівській області точно. Думаєш, зараз ше хтось нашу музику

слухає? ТА НІ-ФІ-ГА! Це тільки ми такі к-кллльові... Ббоже-боже! Подумати

тільки: єдині у всій Львівській області, хто ше слухає «Джеферсонс ейрплейн»!

І перші почали, блін!

– Як у Біблії, - підкинула дровець Терезка.
– Будьмо уважні: з землі прийшли, в землю вернемось.

– А «Пінк Флойда» все одно слухати будемо.

– Точно! Скажу тобі щиро, - Терезка пацнула вуйка по плечу.
– Ми з тобою, вуйку, такі класні...

На вуйковому лиці розлилася посмішка: «Оо-о-о-ооо! Ну такі-і-і-і вже кла-а-а-