Архе

дуже гостро. Сказати б, уособлено. В цю діру врато було приїжджати хоча б

заради цього п'яного марення і нав'язливих вибачань перед перекинутими

пляшками чи зачепленим ногою табуретом. її вуйцьо, коли п'янів, робився

натуральним пупсиком.

Єдине, що могло проламати цей стан душевної витонченості, схожий на hymen хористки (трохи вправо, трохи вліво - і вуйцьо, спотикаючись і вибачаючись, біжить ригати з балкона), - так це вуйкова жона, цьоця Настя. Цьоця повинна

була повернутися не раніше сьомої: вона їздила на роботу в райцентр Бобехів -

до школи. Цьоця Настя, химера в оренбурзькій хустині, вміла так псувати

забаву, як ніхто. Різала по живому. Практично кожні її відвідини родини

знаменувалися шлейфом затяжних скандалів і здавлених кухонних сліз.

Цьоця Настя була нестерпна. Дитя індустріальної хімії, злісна вигадка

зоотехніків і похмільний жарт таксидермістів, істота з плескиґласу, клізма в

сраку на Івана Купала, поліуретановий жах целки-патріотки. Коротше, манда

їбанута, по-іншому й не скажеш.

– Ну шо, вуйку, будемо слухати музику?
– поцікавилася Терезка, коли той

вгніздився у зручному фотельчику навпроти відчиненого балкона. Теплий протяг

надував фіранки білими вітрилами. Було дуже по-недільному і надзвичайно

післяобідньо, як у селі на празнику.

Те, що наступив час медитувати на музику, виражалося в певному рівні вуйкової

розкріпаченості - попіл від цигарок він струшував прямо в улюблену мисочку

цьоці Насті, ту, що з орнаментом. Час від часу вуйко либився, показував на

мисочку і п'яненьким голосом промовляв:

– Боже, яке міщанство! Яке міщанство!..
– і струшував туди попіл.

Все. Вуйко був готовий ділитися своїм героїчним минулим.

90

Терезка включила «The Doors» (Break on through, вуйку), підсунула свій фотель

до вуйкового так, щоб можна було зручно викласти ноги на поручні, й

приготувалася слухати.

– Ну, розказуй, - скомандувала вона, і вуйко слухняно почав.

8

– Значить, як був я ше молодим, я СТРАШЕННО хіпував. От ти знаєш тих всіх

олдових? Алік, Пензель, Пружина, та? Так вони всі - СИНКИ в порівнянні зі

мною!

Був я ше, значить, у школі. І шо? І ріс би собі простим хлопчиком із жирним

волоссям, а не! Знав я тоді такого собі Мацька Пожежу, єдиного нормального

пацана на цілі Мідні Буки. Він жив на розі Щорса, біля «Утюжка», де колись

була парихмахерська. Я тобі розказував про парихмахерську? Ну ладно, це

потім. А в Мацька були родичі в Чехословаччині. То якось вони прислали йому

«Виш'ю вер Хєр» «Пінк Флойда», на пластинці. Новесенька, нерозпечатана ше. Як

зараз пам'ятаю: там на обкладинці такий дядько, весь у полум'ї, тисне руку

іншому. І якісь ангари. Мацько сказав мені, шо то Брєжнєв і Хоннекер. Внизу

там так по-ненашому «MUZA» писало. То якось Мацькова мама поїхала десь до

вуйни, а я пішов до нього на ніч. Ми з ним закрилися на кухні, принесли туда

програвач і сиділи і слухали. Ми ше тоді, пам'ятаю, купили папіросів -

фраєрували собі. Сиділи, курили і слухали. То ми, як перший раз послухали, подумали, шо то якась радянська естрада. А ше раз послухали, то нас так

пройняло, шо ми потім слухали ше разів з п'ять підряд. Нам не треба було

наркотиків, нас крило так, шо хотілося плакати, сміятися, кричати, катулятися

– все нараз. А найбільше, шо я відчував - то вдячність невідомо до кого.

Певно, до тих Людей, які створили таку прекрасну музику. Ми слухали і слухали

цілу ніч. І кожен раз - оргазм. Над ранок ми лазили Мідними Буками, як п'яні, й горланили: «Каманхіа Діабой, Хевасіґа! Юґонаґоуфа!». Це були хвилини мого

єднання з Абсолютом, Терезко. Я був на небі

91

?f

в алмазах, і все в мені кричало: «Ше! Ше!». Я тоді їсти, не збрешу, тиждень

не міг! Тільки про ту музику й думав!

Ми з Мацьком до Львова як поїхали хіпувати, стусу-валися з такими собі

Китайцем і Рудольою, постійно бухали з ними, а потім давали чувакам

переписувати в нас «Пінк Флойда»!.. А вони собі на тому бабки робили -

переписували іншим на бобіни за три рублі штука. Ех, молоді ше були. Ідейні.

– ...Або ше таке було: раз я запустив патла, а мене директор до кабінету

викликав. Не розказував? Говорив мені директор, щоби я постригся, бо зі школи

виженуть. Та! Розглядали мій випадок на педраді, і постановили: ...

– ...Або як я пішов пішки з Мідних Буків до Львова, оце я хіпував!

– ...Або як я в клубі танці робив! А сам напився! Та то взагалі був гаплик, які мене тоді малімони спричандалили!

– ...Або як я гашиш курив, ото я хіпував! Не розказував хіба? Приходжу я, значить, якось в десяту общагу, а там жили такі два бангладешці, називалися

Абдул та Ібрагім. Перший рік їх ніхто не міг відрізнити, тому всі просто

казали: «Абдул -Абстул-Абтабурэтку». Так-от: завалюю, значить, я в триста

третю, в сумці снаряд «чорнило», а ти знаєш, як я заходив, нє? Я НОГОЮ двері

відкривав! Ото я розумію - ото я дійсно хіпував!.. Ага. Ну, і ті бангладешці

кажуть мені: «Бронік, мілий, хочєшь, гашішь пакурім, да?». То я з ними пішов

у кімнату. Включили ми, як ото зараз, «Дорсів». Витягують вони той цілий свій

гашиш, а то, виявляється, смола така. Загорнута в листок тютюну і ниткою

чорною перемотана. Ну, я подивився, «Та добре, - кажу.
– Куримо!». Пам'ятаю, дуже сильно від нього кашляв. Куримо ми, аж тут чуємо - «The End»

починається. Хтось звук як влабав, так ми всі в осад і випали! А за стінкою

якийсь араб п'яний спав. То він з того всього аж прокинувся і прийшов до нас, каже: «Включіть мені ТО ше раз»! От такі деньки то були!.. А гашиш не цепив

мене! Я зразу поняв: наркотики - то не для мене! Тільки голова від них болить

і спати хочеться!..