Архе

асні!..». Вуйкові кортіло обійняти цілий світ, вловити момент звільнення

кожною чутливою волосиною свого тіла.

– Боже, які ми класні, - нагадала Терезка і покосилася на вуйка.
– Вуйку! Ми

вільні! Ні жони твоєї вольтанутої, ні роботи, ні школи! А музика? Ах, ах, яка

з нами божественна музика, вуйку! Ах, «Джетро Талл»! Ах, «Дорс»! А «Пінк

Флойд»?! Ах-ах-ах!

– ТА ТО ОБШЕКАПЄЦ!

– Мене ВЖЕ в'ючить, - закінчила вона пальчиком і завмерла в передчутті.

79

I вуйко не підкачав:

– Ой, правдоньку кажеш. Ми вільні, як перші й останні хіпі! Ми покоління Літа

Любови! Ми діти Революції номер Дев'ять! Ми квіти в люфах автоматів...

– Ми пташки божі!

– Ми ослики!

– Ми песики! Ми качечки!!!

– Ми точечки!!!

– Ми дужечки!!!! МедузочкиН!!!

– Але жми класні!
– і вуйцьо Юлік зіжмурився від щастя, мов котяра. І, ніби

зважившись на подвиг, додав:

– Ми такі класні, шо я ПРОСТО ХУЇЮШ

Терезка шанобливо посміхнулася. «А ти вже хвилювалася, що вуйка не прорве» -

сказав їй голос.

– Ну то вйо, вуйку!
– скомандувала вона.
– Вперед, на колію! Далеко ще?

Вуйко озирнувся і почіхрав задницю.

– Там, - він показав рукою на схід, у темряву крон і паркість папороті.

Терезка поправила наплічник, струсила попіл і підняла голову. У дзеркальцях

окулярів зблиснула паволока хмар. Вздовж неба прокаркала ворона.

Вуйко рушив, на ходу смалячи й розказуючи чергову побрехеньку.

4

– Я, ше як був у такому віці, як ти, мав патла, - почав він.

– Як у Фредді Меркюрі?

– Ну... Може, не такі довгі, як ти собі думаєш... приблизно так десь по вуха.

Але в школі хто би таке допустив?! Написали про мене і про Мацька Пожежу

навіть у шкільній стінгазеті! Казали, галстука заберуть, з комсомолу

виженуть. Але ти ж знаєш, як я тоді страшно хіпував! Тоді вони, значить, шо?

Кличуть мене до директора, так? А він і каже, мовляв, так і так, «Товаришу

Торба, от ми зараз викликаємо Ваших батьків і або ти сам, сука патлата, ідеш

в парихма-

80

херську, або самі знаєте, товаришу Торба, шо тоді ми вам відірвемо...» . Ну, ти розумієш, про шо я. Про значок ГеТеО. А я взяв і не пішов у

парихмахерську! І думаю: а, хай! Хай відривають! А на ранок приходжу до

школи, там у коридорі школярі гасають, а ми з Мацьком такі вже хіпові, стиляги, блін, ну такі, шо ну його нафіґ! А тут біля вікна директор стоїть, нас, видно, чекає, перевірити, постриглися чи нє. Ну, і тут він як гляне на

нас, так всім зразу ясно стало: піздєц пацанам. Розкриває він рота і до мене

так-во: «Товаришу Торба!..». А я таково став, руки в боки, і кажу: «А я Вам

не товариш!». В коридорі тиша, всі на ципоньках, а тута забігає наша

географічка йобнута, та, шо глобуси колекціонувала, з двома глобусами в руках

і кричить на все горло: ...О, так он де він!

Вуйко тицьнув пальцем на кущ папороті. Терезка нагнула черевиком папороть і

серед налипів глиці та злиплого листя побачила головку іржавого костиля.

Скопнула листяний наст. Костиль забитий у прогнилу, врослу в землю дерев'яку.

– Вона?
– спитала Терезка.

– Вона. Тут усе трохи заросло... Далі видно краще.

За кілька кроків вона справді побачила шпалу - вогкий кусень чорної трухи.

Шпалу вздовж і впоперек споясали блискучі траси слимаків.

Терезка змела ногою злипле у пласт торішнє листя. Залізна пластина і черговий

чорний костиль. Білі нитки міцелію.

Кроків за двадцять колія показала себе у всій красі.

Шелестіли дерева.

– Вуйку, а от скажи мені: кому це закортіло побудувати посередині Карпат

залізницю?

Вуйко знизав плечима.

– У тому то й річ, що ніхто не відає, - сказав він.
– Ге! Думаєш, я не

питався? Ніхто про це місце навіть не чув. Але я не дурний. Я його нікому не

показував, тільки тобі.

81

Терезка йшла, переступаючи зі шпали на шпалу. В наплічнику подзенькувала

тара. Поверх дерев'яних колод тягнулися бурі бордюрчики рейок.

Вуйко кривив забавні міни, мов першокласник, що переніс менінгіт:

– Ти ж подумай, Терезо, який це дарунок для нас! Вкинься в саму атмосферу

відкриття: от ти, така крута хіпка, і твій вуйко - останній мрійник і

невиліковний романтик, а тепер ще й завгосп у музичній школі, йдуть лісом.

Карпати. Осінь. Легка імла висить над горами, шумлять ялини. Біле небо

кольору стиглого винограду... скоро моє День народження... Нічим не

стримувана свобода...

– А виноград який, перепрошую? Ізабелла чи «дамські пальчики»? Чи білий?

– Синій, з нальотом. Слухай далі. Осінь, та? Нічим не стримувана жага

свободи, вкидуєшся? І ми, старі хіпуни, находимо у затінку сосен і поростях

моху шматок справдешньої залізниці. Скільки їй років? Ніхто не знає. Стара-

престара. Але добрі-добрі хіпі знають: така знахідка кудись таки заведе.

Запахло грозою.

Ніщо не торкало і не збуджувало Терезу так, як шум лісу і гаряче, біле небо, справді схоже кольором на осінній урожай ізабелли. Вона підняла голову.

Далеко попереду засвітила просіка.

– Уяви, вуйку, а якби зняти з цього фільм?
– сказала вона, натхненна раптовим

ґенієм.
– Такий дуже тонкий та елегійний. Русинський імпресіонізм у світовому

кінематографі. Естетизуючі деґенерати на руїнах нації. Як тобі?

– По-моєму, заєбісь ідея.

– Правда? От, наприклад, такий ряд: ідуть двоє в лісі вздовж закинутої

залізничної гілки. Все чорно-біле, майже сіре, наповнене сяйвом. Лиця людей

оповиті серпанком добра і гуманізму.