Архе

ж зародилася історія стосовно походження купок. Сиділи собі хлопець і

дівчина, з одного класу. Прийшли, мовляв, після уроків, бо «Треба, Настюха, побаза-рити». Він - бикуватий і самозакоханий, вона - блядовита, але...

Терезка завмерла. Десь уже вона це чула... Ні, вона ніби ледь задрімала, та

вчасно спохопилася. «Цікаво - сама вигадала, а ледь не купилася!»

Тільки Терезка знала: те, що було вигадкою в звиклому світі, її світі (у

всякому випадку - попередньому світі), виявлялося правдою в сусідньому.

З нею була жінка. Божевільна. Номад.

– Кинув мене, гад.
– сплюнула Терезка і сама ледве почула, що сказала. Голос

був далеко-далеко...

Вона зітхнула. Всередині легенів ковзнула приємна прохолода, як від плачу. На

душі було так дивно, як ніколи.

Дивно-дивно.

Ну просто ШАЛЕНО дивно. (Так дивуються курчата, коли вилуплюються з

колумбового яйця.)

Під ногами зблиснула копійка.

Монета номіналом у 10 коп. чеканки 1982 року. Ну хто ще міг загубити монету, крім їхньої знайомої пані «Прилуки-будь особливим»?

113

?*?

Знову тілом пробігся легкий струм і злегка задежа-в'ючило. Жінка прохопилася, що вона з тридцять дев'ятого. А виглядала років десь на п'ятдесят, не більше.

Певно, старій і досі видається, що зараз кінець вісімдесятих. Не оправилася

після фіаско московської Олімпіади.

Божевільна. Номад.

Номад.

Адже я колись користалася з їхніх послуг. І не раз.

Всі ми це робили. У дитинстві. Декотрі з нас погубилися. Пам'ятаєте?

На кілька подихів вона справді повірила, нібито божевільна Марія на

прізвисько Плоскогубці перенесла її в інший вимір. І що дивне дежав'ю - це

загадки з дитинства.

Оглядовий майданчик заповнила групка туристів - жодних видимих ознак

номадизму. Терезка відчула, як повертається тривіальність, а разом з нею - і

затишок. Все в порядку. Світ залишився таким, яким і був.

Але думка, що вона вже НЕ ТУТ (от кумедно! А ДЕ Ж?!!), не полишала.

«Можливо, саме так це й виглядає? Ходиш, ходиш, розглядаєшся, аж тут бац!
– і

ти вже не тут, а хрінзнаде. І все-то ніби й таке саме, але відчуття ж

інші...»

«Хитро, - подумала вона.
– До біса хитро задумано. Вірити, не вірячи. Те, що

я люблю. Врешті-решт, це завжди гра з самим собою.»

Вийшовши з території Високого Замку, Терезка попрямувала в напрямку вулиці

Коптської, щоб зорієнтуватися, як іти додому. Зупинила її явна мішанина букв

у назві вулиці.

Замість

вул. БЕРАНЖЕ чомусь писало:

вул. НАБЕРЕЖНА

114

Кілька вдихів і видихів вона вчитувалася в напис. Стільки ж часу дивилася на

руки з невідступною думкою: ЦЕ ЯКАСЬ ГРА! Ні, вона не спала, принаймні, наразі ознак сну (окрім неправильної назви вулиці) виявити не вдалося.

Всередині шлунка щось смикнулося. Терезка витягла адресу.

Стара будівля світила сірим небом, що проглядало крізь почорнілі від пожежі

вікна й діри в даху. На масивних, перекошених дверях білим коректором хтось

написав:

ОСТАННЯ ТЕРИТОРІЯ

«Будинок собі як будинок, абсолютно такий же, як і на Беранже, - шепотів

голос, котрий заспокоював сам себе.
– Тільки чого мені так дивно? Ніби я

сплю, хоч і розумію, що спати я ну ніяк не можу, справді, не можу ж я спати і

думати, що я не можу спати... це однозначно ДУЖЕ ХИМЕРНА ГРА».

Відчинити двері - раз плюнути.

В обличчя їй війнуло потойбічним штином гнилизни, а перед очима відкрився

зелено-чорний коридор, завалений найнеможливішим непотребом. Цей шлам

здавався настільки строкатим, наскільки взагалі можуть перебувати в

асоціативному дисонансі предмети, і їй доводилося по-секундно щипати себе за

стегно, щоб не згубити нитки реальності. Очі різало від неправильної побудови

перспективи. Холодний сморід уперся прямо у лице. Перед нею проскочив далекий

спогад із попереднього життя - важкі, наповнені темною сирістю підвали-

коридори - й тамті образи дивною римою пронеслися гладдю її пам'яті. Ось

перед нею коридори-канали, тунелі-коридори, коридори-мости, вогкі, сирі, мокрі, похилі, підтоплені водою штольні, де лежать поруч набряклі мерці-

матраци і розкислі гофровані пласти картону, сплавлені в єдиний організм

всепроникними еманаціями плісняви, надтріснуті дзвони, покорощені

неймовірними ландшафтами тьмяної іржі, розпухлі чорні ноти, проламані

кларнети, насправді ж не кларнети, а ніжки табуретів, і не ноти, виявляється, а

115

жмакані куски шпалер, заримовані з уламками коричневого скла, Гумові скати, позеленені мідною плівкою ритуальні обрізки труб і нудотна пухка піна на

поверхні води, обкінчані цвіллю порножурнали, розбухлі двері, розпливчаті

кабалістичні петрогліфи на стінах, сліпі холодні хробаки, викопні ребра

калориферів, кавальці розтрощеного кахлю, сахари розпорошеної штукатурки, внут рішніМонголії смороду, тібетиімлиі ґо ндв анипітьмигт д і т п

НЕ В IP Ю Я НЕ вір ю

не спати! швидко звернувши наліво,

(«Я виділа, але не помічала! Трішечки, але таки виділа! Виділа без архе!») Терезка вийшла на сходи. Скриплячими лабіринтами прострочені у безодню висоти

будинку забивали памороки. Здалося, за секунду десь із схованих на піддашші

кімнат долине п'янке воркотіння.

Лопотіння крил. Свист зі сну.

Терезка вибігла, задираючи голову до світла на піддашші, затупотіла гвинтом

стоптаного дерева, скрипучого дерева сходів і небезпечних перил, від яких іде

обертом голова, минаючи за поверхом поверх, поки не вибігла на піддашшя.

Зі сходової клітини вона потрапила у простору кімнату. Зал, який відкрився її

зору, ситився пронизливим вітром. Розлючено шелестіли вітрила подертого

целофану (колись ним були забиті вікна). Терезка розгледілась і обімліла.