Архе
Шрифт:
деревах зі сліпучо-золотого зробився пастельно-блакитним.
– Вони з Ісландії. Дуже рідкісний сорт. В Европі такі ж є хіба у Франції і
десь у Норвегії. А в нас - такі, акліматизовані. Гіршенькі, звичайно.
Хвилину я розглядав їх.
– А шо в них особливого?
– Кілька таких завезли у Париж десь усередині сімнадцятого століття. А якийсь
польський граф зі Львова підпільно викупив пару щеп із двору самого Людовика
п'ятнадцятого! Бачиш, он іній на них синій.
Я кивнув головою, не маючи сил
пастелі.
– А секрет їх у тому, що влітку вони - дерева як дерева, а взимі іній на них
забарвлюється в певний колір.
– Та ну!
– Ти ж бачиш! Став би я в останній день вішати тобі локшу на вуха.
Мікроорганізми, старий. Бачиш, вони наче світяться!
Справді, здавалося, блакитний іній на деревах світився тихим внутрішнім
світлом.
– А там-он далі - блідо-персикові, он там - ледь фіолетові. О, глянь сюди.
Бачиш, які чудесні? Чистий рожевий. Здуріти можна. І я звідси їду.
134
Я зачаровано мняцкав поглядом м'які гами, зі смаком підібрані плавні переходи
кольорів. Здавалося, просто гра світла при заході, але ж он воно як все
непросто...
Андрій передав мені пляшку, і, поки я робив затяжний ґольґ, він, мов
ненароком, кинув:
– Ти чув про Клуб галогенів?
Я вже хотів було відповісти, але вкусив себе за язик. І вчасно, а то б зразу
виникли підозри: звідки чув, хто сказав... і таке.
– Але поклянися перше, шо нікому не скажеш.
– Клянусь.
Андрій недовірливо глянув на дно пляшки.
– Ти Таблицею поклянися.
Я швидко витягнув накреслену власноруч періодичну таблицю Менделєєва, поклав
занімілі пучки десь між галієм і стибієм і врочисто промовив:
– Клянуся Періодичним законом і Дмитром Івановичем Менделєєвим!
Андрій здивувався. Присягатися іменем Хімічного Батька він не просив, та я
вирішив довести, що вартий найвищої довіри.
– У нас на факультеті існує таємне товариство фанатів Хімії, - чітко
вимовляючи кожне слово, відважив Андрій. Вам мене, звичайно, не зрозуміти, але таке визнання прозвучало в моїх вухах як офіційне підтвердження існування
світової змови.
– Справжніх фанатів, - продовжив він.
– Таких, як ми. Та шо там ми! Крутіших
у сто разів!
– Скільки їх?
– хрипким від хвилювання голосом спитав я.
– Четверо. І ше один.
– П'ятеро?
– П'ятеро. По одному на галоген. Фтор. Хлор. Бром. Йод. І п'ятий - Астат. Але
його рідко видно. Він найкрутіший і найзадупленіший чувак у цілому Львові. Я
був членом Клубу галогенів три роки. Вибач, шо тобі не казав нічого -
135
заборонено. Я був Бромом. Але тепер мої старі їдуть, і я звільняю місце в
Клубі. Я випаровуюсь. Я розповів Клубові про тебе, і Клуб вирішив, що ти їм
підійдеш.
– І я тепер можу зайняти твоє місце, так?
–
Якщо захочеш.Я розплився в посмішці. І знов ледь не видав себе.
– Слухай, а чим той Клуб займається?
– поцікавився я. Бо за цим питанням і
починалася справжня терра інкогніта. Все, що можна було дізнатися від
надійних джерел, - це тільки те, що в Клубі «люблять Менделєєва».
– Ми... Ну, ми... Вшановуємо пам'ять Хімічного Батька. Тільки на свій манір.
Клуб збирається раз на рік - 17 лютого. На честь Просвітлення Дмитра
Івановича.
Сакральна дата - 17.11.1869 - спалахнула в мені фосфорним вогнем, але знову ж
таки я не подав вигляду. Тільки захоплено подумав: «Які люди! Які люди!»
Андрій продовжив:
– Ми також шукаємо Просвітлення. У вечір 17 лютого ми проводимо Ритуал
галогенів. Власне, на Ритуалі галогенів і тримається весь Клуб. Якщо ж
говорити зовсім прямо: Клуб - це Ритуал. Просто не говори нікому, куди ти
зникаєш у ніч на сімнадцяте. І не патякай, що таке Клуб, коли дізнаєшся
більше.
Я уважно вислухав усі заборони Клубу, визнаючи їх про себе цілком
справедливими.
– А в чому суть Ритуалу?
– спитав я буцім буденним голосом. Але все одно в
горлі дерло, а пальці дрижали. Ось вона - летка мить щастя!
– Ми кричимо імена галогенів, - з найглибшою серйозністю повідомив мені
Андрій і голосно заржав.
Андрон допив останній ковток білого міцного (тільки чому воно завжди
ординарне?) і пожбурив тару в кущі.
– Тобі доведеться знайти членів Клубу самотужки. Називати імен я не маю
права. Максимум, кого можу підказати: шукай Ґєну Фторного. Як будеш кого
питати,
136
скажеш: «Євгеній, шо з Омська приїхав». Ти зможеш вийти на Фторного через
П'явку. Його ти знаєш?
Хто такий П'явка, я знав. П'явку знають, мабуть, усі.
– Дивися, зараз почнеться, - змінив інтонацію Андрон. Я знову глянув на гайок
ісландських дерев.
– Дуже важко вловити момент. Якщо надто світло - здається, дерева світяться
через захід сонця. Надто темно - взагалі не помітиш... О! Тепер! Лови! Боже, ЦЕ КАПУТ!
Останній розпечений кантик сонця зник за обрієм. Зненацька хтось ніби
ввімкнув ланцюг велетенських Гірлянд - ісландські дерева спалахнули тихим
пастельним вогнем. Мої очі металися, бажаючи всотати цю миттєву красу до
останньої п'яді, до останнього відтінку світла. Бежевий, і кремовий, і
рожевий, і фіалковий, і бузковий, індиґо, ультрамарин і ще такі кольори, виокремити які зі спектру я не наважився б навіть сп'яну, залишаючи цю справу
на Бога.
– Бережи таємницю, - сказав Андрій, намагаючись охопити цими словами все своє
буття, і ми обійнялися на прощання.
Коли Андрона проводжали в останню путь на автобус, я ревів, як дитя.