Архе

такий собі Кен-Орлині-Яйця. Поруч, обіпершися на лопати, стоять маестро та

Менделєєв. Маестро курить «ПРИМУ рабочую». Дмитро Іванович глибокодумно мне

пальцями грудку землі і жує вуса.

– Прийшла, - відзначає маестро і натягує плетеного ґольфа на носа. При

черговому пориві вітру він намагається сховатися ще й за піднятий комір

шкірянки (фасон: чорний раднарком). Менделєєв морщиться.

Терезка озирається. За спиною - темне ніщо горизонту. Попереду - рубці могил

і перспектива дерев'яних тичок у безконечність. На кожному патику, встромленому в землю, похитується по дохлій вороні.

Як на мене, це - круто.

Найбільше мені тут подобається земля: попіл торішнього моху пересипаний

бірюзовими мушельками степових слимачків. Крізь попіл прорізається молоденька

травичка. Вона така яскраво-зелена, що кортить пустити сльозу. Так мило.

Довкола нас вапняк, і це тішить. Хвала Аллаху, чорноземи теж іноді виходять з

моди.

– Бери лопату і давай копай! Малолетка, блін, - кидає маестро із прихистку

натягнутого на вуха ґольфа. Я не витримую і починаю реготати. Менделєєв

гмикає і дивиться за обрій.

– Тобі ше вчитися і вчитися, а ти чим занімаєсся? Розпиваєш лікьоро-водочні

іздєлія у підозрілих компаніях!
– маестро уважно дивиться Терезі на спину, примружує очі й рече:

– І взагалі, дитино... Знаєш, піди до лікаря, провірся: у тебе нирки хворі. В

мене це, знаєш, від бабки... Даа-а-а... вона така женщіна була: раз гляне на

людину і зразу скаже, де в кого яка болячка. Да-аа-а, це в мене від неї, стопудово.

Терезка здивовано глипає спершу собі на пупа і щойно потім - на серйозне

обличчя маестро.

– Шо, чесно?
– питає вона.
– А знаєш, може бути... так-так, мені навіть на

медогляді казали. Так шо ти правий.

Я вже ледь не пускаю по ногах зі сміху. Сам до себе маестро мовить:

– Будда прав, Будда лев, а посрєдінє Будда тіґр... Ми тут, карочє, товариство

йобнутих буддистів, - пояснює він і, кумедно кривлячись, поправляє пальцем

окуляри. Я стежу за маестровою пантомімою - той виставляє ногу вперед у позі

відчайдушного радянського стиляги і шморгає носом:

– Хочеш - приєднуйся. Терезка хмурить чоло.

– А можна?

В судомах сміху я валюся на мох. До вух долинає гомеричний регіт Менделєєва.

– Це шо? Все так і є?
– дивується та малеча, видно, потроху розуміючи, що до

чого.

На хвилю ми не на жарт замислюємось.

– Саме так все і є, - підтверджує нарешті Менделєєв.
– Але все так не буде.

Тут не витримує і починає реготати маестро

? Терезка сидить із маестром на свіжій могилці, курить не в тягу -«Приму

робочу», посекундно спльовуючи з язика дрібки тютюну, і запитує в нас

дивовижними запитаннями.

– То чим ви тут займаєтеся? Це що, чистилисько?

120

121

– Більше. Сказав би - сад. А ми - садівники.

– Які ше садівники?

– Ну, ми таяк би і гробарі, але, з другої сторони, тіпа і деміурги. Це

Дерешеве визначення, - він киває на мене.
– Художнікі від'ємного.

– О, це завдяки Єшкілєву, - шаріюся, вдаючи скромного, я.

Терезка заливається усмішкою, наче пригадала раптом якусь презабавну

інвалізію (чи то пак, проклубацію). А я здивовано починаю розуміти, що просто

причарований її присутністю. Від Терезки линуть м'які хвилі абрикосового

млоску, які наказують мені стати перед нею на коліна і з рук нагодувати це

дитя митою малиною. Шкода, але тут немає малини - я помив би її і нагодував.

Правду кажуть: учителям не можна закохуватися в учнів, а писакам - у

персонажів.

– Та нівроку... А ти, значить, Дереш? Той, що з Б. тусується?

– Ну та, - стенаю плечима, показуючи, що для мене з Б. тусуватися - все одно, що газету читати.

– А мені Антон казав: тебе не існує... Між іншим, на хріна ти мене так із тою

запискою спричандалив?

Я прикидую, як ефектно прозвучить сказане, і випалюю:

– Бо я тебе вигадав!

– Оце, блін, загробний епатаж, - підкидає дрівець маестро.

Терезка розуміюче киває. Дмитро уважно дивиться на її міміку (а це щось

направду варте уваги). Маестро ховає посмішку.

– Ага, - відповідає вона і призамислюється. Здається, вона відчуває, що ми

від неї щось приховуємо.
– Ага. То мене не існує?

Не хочеться її розчаровувати, та я відчуваю потребу сказати всю правду:

– Ні! Ти, на жаль, ще існуєш. Але вже зовсім-зовсім... гм... покрадьки. Я би

сказав навіть: -«у лапках»-. У

свідомості котрогось із нас. Точніше, ми всі - одна свідомість, але яка не

хоче цього визнати. Та про це дивись нижче.

Вітер. Тут вітряно.

– А шо нам скаже гаспадін Мандалєєв?
– питає маестро, плескає Дмитра

Івановича по спині й шморгає носом.

Менделєєв гмикає і обсмоктує пшеничні вуса нижньою

губою.

– Ти, Терезко, напевне, вже все зрозуміла. Ні? Весь світ - це підказка-єралаш

до Істини. Тобто, істину як таку неможливо пізнати словесно, але словами на

неї можна натякнути. Ніби як побудувати з певних фраз якесь умовне коло, а

потім мовчки зазирнути всередину. І ми тут для того, щоби натякати одне

одному на можливу природу розгадки.

– Ми як чотири стихії...
– я загадково натякаю невідомо на що і дивлюся на

компанію.

– І дванадцять місяців, - саркастично додає маестро.
– Скажи, Дереш, а ти по

гороскопу часом не Баран?

Дмитро Іванович продовжує:

– Можна зараз розглядати себе як чотири асоціативні начала, за якими

відкриваються чотири упроявлення комбінаторної безконечності. Ми кілька слів

на устах у Бога. Чотири літери івриту.

– І ми - це земля, вода, вогонь, повітря?

– Ага, он Мандалєєв, - «зємля-воздух»...

– Чисто асоціативно - так, - погоджується з маестро Менделєєв.
– Бо

найефемерніше, як-от асоціації, виявилось найфундаментальнішим. Все це