Архе

РОЗДІЛЕННЯ.

Воно розуміє, що усвідомлює тільки саме себе, оскільки, незважаючи на

розділеність, Воно все ж таки все, що тільки

може бути. Я Є ТОЙ, ХТО Я Є. Знак, незважаючи на розділення графіки, залишається Знаком. Я Є. Розуміння того, що означаюче й означуване тотожні у

своєму проявленні, у Слові.

– Але ж, - зауважує маестро.
– Є місця, де спочатку було СЛОВО, а є й такі, де спочатку СЛОВА не було... На те вона й безмежність

? а я от тієї фішки зі стихіями не зрозуміла...
– по якійсь паузі знову

озивається Терезка.

– Це визначається твоїм способом сприйняття. Такого ну дуже глибинного. Люди

вогню бачать світ як язики полум'я, як відблиски на скелі... От Платон - він, наприклад, був Вогонь. Ну, і так далі: водяні люди сприймають світ мокрими

мазками, повітряні - аерозольним зависом, земляні - як статичні струни

натягу. Ну, ти вкинулася? Стихія, що стоїть за людиною, пронизує її силою

свого притягання. Я як Вогонь не можу пояснити тобі, істоті Води, як ти бачиш

світ. Коли мені вдасться побачити світ як одночасне поєднання чотирьох знаків

стихій, мене тут не стане.

– А де тебе стане?

– Now. Here, - я киваю за темний горизонт.
– Now here19

? а от коли я зайшла в ту світлу кімнату, таку свіжу, там на стіні була

написана якась фраза... У вас теж були схожі причандали?

– Ну та. Це, так би мовити, місця направленої інтерпретації. Наперед

визначено не що, але як ти це бачитимеш. Тамта кімната - місце, де Першознак

безпосередньо торкається поверхні твого сприйняття. Це як відбиток пальця

Бога - коли ти бачиш Його, ти не можеш продовжувати переконувати себе, буцім

бачиш просто чорнильну пляму.

19 now і here - зараз і тут; nowhere - ніде.

126

127

– Але якшо ти баран, то тобі й Бог - шо хот-дог. Терезка переварює

інформацію. її лице розгладжується,

і вона продовжує мою думку:

– Та тут можна копнути і глибше!.. Якщо слова - це раціо, а розуміння слів -

те, інше, ВЕЛИКЕ НЕЛІНІЙНЕ, то можна сказати, що такі місця - точки дотику

плюс- і мінус-безконечності...

– Саме так! Парадокс - це нелінійна форма паліндрома. Ну, як прозоре

дзеркало. З одного боку в нього вдивляємося ми, а з протилежного до нього

припав Бог

? нате краще яблучка поїжте, - маестро простягає нам по яблукові.

Терезка гризе і думає невідомо що, Менделєєв натирає рукавом своє яблуко до

блиску.

– Досить солодкі, як на мене. А де, ти скажи, ябка дістав? Маестро

невизначено махає головою.

– Там лежали... Назбирав. Там їх узагалі цілий сад. Ніштяковий садочок...

– І вужака отакенний повзає!
– підтримую я.
– А винце, яке ви там з Дімичем

замутили, воно як?

– Ах, вінчгкі - і маестро витягає з-за пазухи пляшку портвейну.
– Казав я

тобі, Дімка: істіна завісіт от полноты налітого стакана. А ти, дурний, впирався... Вчитися тобі ше і вчитися.

Він закидає голову і могутніми ковтками споловинює вміст. Ми по черзі робимо

кілька ковтків (кислячок - мабуть, ще не перебродило). Терезка, до якої

пляшка доходить в останню чергу, глипає на етикетку.

– Портвейн -«Адонаі полусладко?

Маестро киває головою і, щоб Терезка не побачила його посмішки, відводить

погляд убік.

– Ти краще розкажи Терезі, - він робить черговий ковток і дивиться на Дімича.

– Розкажи, як ти дойшов до того, шо з ненормальними на цвинтарі людей

закопуєш. А ми собі винцем побалуємось. Дай прикурю.

– Зараз, - намагається зосередитися Дмитро Іванович.
– Я приготував тобі

красивий посил. Спеціально для Терезки від гаспадіна Менделєєва.

128

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

ДМИТРО МЕНДЄЛЄЄВ І КЛУБ ГАЛОГЕНІВ

Мальчік нікагда не плакал

і не прабежал тисячю кіламєтрав

Голландець Шульц

Я - хімік.

Коли ідея просякає тебе до останнього волоконця, неначе кров - учорашні

бинти, неможливо жити по-іншому. Це кажу я - одвічний заручник ковалентності, фаворит реторт і реактивів, той, хто завжди вбачатиме в небі глобули

четвертинної структури білків, у розташуванні дохлих мух між вікнами - нільс-

борівську модель атома сірки, а у пацифіці - не символ миру, а тільки

проекцію молекули метану. Суцільний вогонь окислення переслідує мене нічним

пітнінням; успішний синтез приносить затяжний оргазм. У всіх прутнях світу я

ніколи не згублю відкритого профілю молекули ацетилену, а в кільцях і

перстенях до останнього свого подиху приречений упізнавати бездоганні, мов

еритроцити Крішни, карбоциклічні ядра бензолу.

Я - хімік.

Гадаю, тепер це звучить переконливіше?

Я почув npQ Клуб галогенів відразу по зимових канікулах. Був сильний мороз, мінус двадцять, може, мінус тридцять. Вечірнє сонце багрянило наші лиця, і ми

з Андрієм блукали засніженим Високим Замком, час від часу прикладаючись до

пляшки сухого ординарного.

133

Андрій мій товариш, він меломан. Тонкий знавець берлінської школи електронної

музики середини сімдесятих. І теж хімік. Ми з ним разом провчилися багато-

багато років, і я його страшенно люблю. Я завжди казав Андронові, що ми з ним

– як Менделєєв і Мєншуткін. А він мене, між іншим, так і називав - не просто

Джимом, не тільки Менделєєвим, а Дмитром Івановичем. Тим більше сьогодні - в

останній день, коли Андрон поруч.

– Бачиш, он ті дерева, - Андрон указав рукою в задубілій на морозі рукавиці

десь на схід. Невеликий гайок якихось дерев покрився інеєм і тепер блищав на

сонці, викликаючи в серці щем недосяжності прекрасного. За кілька секунд, поки ми робили ще по ковткові, сонце перемістилося на захід, й іній на