Архе

страшні жебрачки, що стеляться долом; стікаючі кров'ю паршивці-алкоголіки; лукаві покорощені бомжі в оточенні об'їдків целофану; тощо.

У ролі номада можна також використовувати безпритульних псів із «окулярами» -

білими колами довкола очей. Номадами можуть стати перелітні зграї вороння або

винятково гучний шум.

Потужних номадів можна спіткати в Карпатах. Це т.зв. «вічні туристи», схожі

на людей істоти, вдягнуті в костюми радянських туристів 70-х років. Правда, ніколи не відомо наперед, до чого приведе контакт із номадами у горах - місці

мурашників, нір та каміння (як відомо, мурашники та нори

102

являють собою два протилежні типи проникнення нашого світу в суміжний; велике

каміння своєю від'ємною швидкістю не дозволяє тріщинам, що утворилися на

місцях проникнення, розпороти наш світ на клоччя), місці, обжитому

структурами, що вистежують і відлунюють голоси.

Анахронізм є найпершою ознакою близької присутності номада.

Щоб затягнутися у вир номада, необов'язково розмовляти з ним (хоча це й

полегшить процес). Достатньо впасти йому на хвіст і переслідувати непоміченим

так довго, як це видається потрібним.

У Львові номадів найчастіше можна зустріти на Високому Замку.

– Та? А чому саме тут?
– поцікавилась вона, коли Антон закінчив свій

інструктаж.

– Високий Замок, увесь цей парк - живий організм. Він самоусвідомлюється. Від

кожної людини, яка там прогулюється, він черпає енергію. Йому вигідно, коли

по ньому ходять якомога довше. Тому пагорб розвинув на собі пастку -

повпливав на окупований собою простір таким чином, що паркові стежки утворили

енергетичний лабіринт. А поскіль-ки він сам як та воронка, то й притягує

номадів. Високий Замок - номад. Тільки не такий текучий, як ті, яких

використовують видці. Повільніший. Щоби просочитися під час спілкування з

Високим Замком на таку ж відстань, як при годинному спілкуванні з

людиноподібним номадом, потрібно прожити на його території кілька років.

– А ті люди, шо живуть біля підніжжя гори, вони як?

– А вони зовсім не люди, - посміхнувся Антон.

Ведучи таку розмову, вони блукали парком і копали купи сухого листя. Потім

спустилися схилом пагорба, аж поки не знайшли зручної криївки між дерев і

чагарника.

104

– Тут проходить одна з їхніх ліній, - повідомив Антон і сів на зігнутий

стовбур дерева. Терезка кинула на землю свій наплічник і сіла поруч. Антон

глянув на годинник.

Рух сонця. Усвідом це.

По годині мовчанки біля їхніх ніг сформувалася гірка недопалків. У Терезки

своя - з білими фільтрами, в Антона своя - колекція жовтотілих, із

позолоченими обідками. На кількох білих недопалках рожевіли залишки помади.

Терезка спробувала уявити собі людину, яка випадково натрапить на цей

гербарій. «Сиділи собі хлопець і дівчина, - подумає такий перехожий.
– 3

одного класу. Прийшли, мовляв, після уроків, посидіти, побазарити. Він -

бику-ватий і самозакоханий, вона - блядовита, але по-своєму вперта. Сиділи, говорили про кохання, про останню дискотеку, яка й дала привід для подібної

зустрічі в кущах; про Колю, евентуального суперника бикуватого та

самозакоханого однокласника, який перериває постійні павзи в розмові

риторичним: «Ну так ШО?». А вперта дівчина, відводячи від напомадженого рота

білофільтрову цигарку, відповідає: «А шо тобі взагалі треба?». Однокласник

боїться висловити свої наміри, тому красномовно сопе. І курить.»

«Як романтично, - замріялась Терезка.
– Зі мною так не розмовляли.»

Нагадавши собі дещо, вона озвалася:

– От ти тусувався з Курсантом... Антон кивнув головою.

– То ти знаєш, де він подівся?

Небуденна гра міміки на його обличчі змусила подумати, що для неї це

залишиться таємницею. Однак Антон відповів:

– Курсант упав у небо.

– Як це? Метафорично?

– Ніскілечки. Я бачив на власні очі. Ну, ти чула про ту історію, як він у ніч

на Купала собі пузо порізав?

– Ну. І пішов у ліс. Більше з тої пори ніхто його не бачив.

105

– Я там був разом із ним. Як тільки-но взялося сіріти, я пішов шукати його.

Знайшов його аж на вершині. Нівроку так вимахав, виліз на сам верх.

Спершу побачив простягнуті волохаті ноги. П'ятки чорні, потріскані, а де-не-

де чисто-бежеві. Злізла шкіра після танців на приску. Спочатку я вирішив, шо

Льолік спить. А потім підійшов ближче і побачив його лице. На секунду подумав

навіть: краще вдати, буцім я Льоліка так і не знайшов - от яке в нього було

тоді лице.

Я вважаю, Льолік завдяки краплям чи завдяки горам намацав у собі якісь двері.

Може, ті, про які говорив Саня. Але сталося так, що він відкрити то їх

відкрив, але не зайшов, як Сантехнік. І не міг їх закрити, а з них... як би

це... дув протяг. Можливо, так і має бути, коли вітер осяянь вимітає тебе -

піщинка за піщинкою. Ти не можеш сховатися від нього навіть за заплющеними

очима.

– І ти також пережив це?

Антон знову замислився. Терезка відчула, наскільки солодкою видавалася йому

спокуса відповісти: «ТАК». І вдавати, що всі повірили.

– Гаразд. Не муч себе, я зрозуміла. Кажи краще, шо з Курсантом далі було.

– Коли я знайшов Льоліка, він лежав без свідомості. Я почав приводити його до

тями. Можливо, не варто було робити цього на просторі, Льолік останні дні

дуже боявся відкритих місць... і все-таки шукав їх, попри свій жах перед

ними. Ми були з ним схожі: він забоявся іти в Тощо, я забоявся іти на 7/18.

Льолік хотів бути схожим на Сантехніка, а я - бодай на Льоліка.

Я почав плескати Льоліка про щоках. Той зірвався, зміряв мене таким поглядом, що мені аж у п'ятках зашкарубло. Потім глянь на небо - і як не закричить!