Архе

суті, я вивернув себе назовні, а того, хто був усередині, не стало.

Думки? А ось вони - думки. Павутина, волосся, капрони, висохла сперма. Пісок.

Таблиці Менделєєва.

Все. Я звільнився.

Тому: думки? які ще думки?!

Повільно я обійшов свою кімнату по периметру і зауважив черговий експонат

музею невідомого походження. На стіні, обклеєній марками і пільговими

тролейбусними квитками, між витинків із часопису «НАШ» і моїх аква-

142

143

1Ґ

рельок хтось почепив новий артефакт. Це був видертий аркуш-рекламка з

середини якогось журналу. На ньому завмерла алкоголічка з розлізлою завивкою.

В затінку кущів, крізь листя й гілки яких пробивалося плоске проміння заходу, вона сиділа на корчі й розмовляла з невидимим співбесідником. В одній руці

жінка тримала незапалену, як наразі, сиґарету. В іншій - плоскогубці з сіро-

блакитними ручками. Під плакатом я прочитав напис: ПРИЛУКИ. БУДЬ ОСОБЛИВИМ!

Я пішов на кухню, запарив чаю і дрижачою рукою кинув до нього шість ложок

цукру. Про всяк випадок ковтнув пару таблеток парацетамолу (знову прийшла

температура). Потім дзьобнув собі трохи домашнього винця і заліг спати, намагаючись сховатися під ковдрою, серед волосин із запахом нестиглих

абрикосів; сховатися подалі від того жирного шрифту, яким, здається, почало

писатися моє життя

?

вночі я прокинувся. Прокинувся і відчув себе повним рішучості віднайти клуб, хай би що там не робилося. В мені забурлила така енергія, наче я перетворився

на прогрітий мотор джипа десь в африканській савані, і очі мої світилися, ніби фари у БеТееРа. Все було таким простим і зрозумілим, що я зітхнув із

полегшення (чи навіть так: зіткнувсь із полегшенням), по чому негайно ?

Наступного ж дня специфічний настрій літер типу Bold мене покинув, і я з

полегкістю вернувся до буденного.

Зранку, відразу після пари я пішов за ріг факультету - в дівчачу курилку, де, як правило, тусувався П'явка. Став, запалив. Біля мене відразу ж утворився

діаметр вільного простору - я розумів, чому дівчата сахалися мене. Ще би -

довметрове здоровило, вагою у сто кілограмів, у поно-

шеному плащику і дитячій шапочці на зав язку, я лякав усіх лютістю бороди і

диким рухом велетенських очей з-під товстелезних окулярів, лякав кольоровим

бамбоном на шапочці, лякав рукавичками, що висіли у мене на спеціальній

шворочці, пропханій крізь рукави плащика (щоб не загубилися). Я був пострахом

факультету і мав чим пишатись.

Докурюючи, я приміряв до свого імені титул Брому - «Дмитро Шмігель, хімік-

маніяк, почесний член Клубу галогенів, Бром». Майже як на врученні Нобеля. В

мене колись навіть сон був - що мені Нобелівську премію вручили з геометрії, так що я знаю.

Курив, переминаючись із ноги на ногу, намацував у кишені розсипи

незрозумілого порошку бурого кольору. Мені подобалися такі фетиші - грудка

сульфату міді в носовичку, кілька дрібок ортоклазу в кишені для копійок, блідо-фіалковий нітрат заліза в папірці. А от мої пальці натрапили на

згорнутий учетверо аркуш пагіеру: всередині - порошок перманганату калію.

Марганцівку я носив як самозахист - якщо несподівано сипонути ЇЇ в очі, у

недруга виникнуть серйозні проблеми. Я, знаєте, хоч і пацифіст, але як треба, можу й відпацифіздити.

Тільки-но я поліз у пачку за черговою сигаретою, як почув чийсь ввічливий

голос:

– Дуже перепрошую, у Вас не буде цигарки?

Я опустив очі донизу й оцінив свіжий, легкий стиль одягу П'явки. Його миле, беззахисне й відкрите всім вітрам і плювкам лице світилося довірою. Я ледь

стримався від того, щоб не загасити сиґарету об зволожену рогівку його

довірливого ока.

Натомість простягнув цигарку й з усмішкою виплюнув:

– Мерсі.

П'явка обвив цигарку своїми манірними пальчиками. Я підніс йому вогонь.

П'явка втягнув губками дим. Я напружив вилиці. Я буквально відчував, як

П'явка вже смокче з

144

145

мене енергію, навіть не почавши розмови. Войовничий пестунчик, згадалися

слова Андрія. П'явка затягнувся, видихнув дим і

– Хух, ой, дякую, шо дав закурити, а то на парі так уже мене замучили, а я

зранку не встиг, знаєш, я їжджу все тролейбусом, а спати лягаю пізно, а

знаєш, як ранком важко вставати, а сьогодні ше запізнився і не встиг перед

парою покурити, взагалі, сьогодні якийсь такий день, постійно бігаю. До речі,

– П'явка простягнув спітнілу долоньку.
– Буба.

Я потис цю в'язанку розпарених медуз і відрекомендувався:

– Дімка. Менделєєв. Джим. Хімік. П'явка розплився в посмішці.

– Ти шо, таке цікаве прізвище, тобі, певне, всі казали, шоб на хімію йшов! Та

й правда, певне, знаєш, вищі сили так направили. Ти шо, отаке прізвище, -

П'явка показав великого пальця.
– Я тоже все життя мріяв про якесь нормальне

прізвище, або...

– Це... взагалі-то... прі-і-ізвисько, - я навмисне розтягував слова, даючи

підсікача його скоромовці.

– Ой, прізвисько? Ха, а я думав - ім'я! А в тебе одночасно два прізвиська -

Менделєєв і Джим? А чому ти Джим? Це ніби від Дмитра?

Я вайлувато пригладив джим-моррісонівську бороду періоду скандалу в Маямі, вважаючи тему вичерпаною. П'явка розгублено замовк. Його лицем чітко

замерехтіли стежини, котрими полились думки на кшталт: я от хотів з ним

поговорити, можливо, дізнатися щось цікаве, можливо, це людина якась цікава, можливо, я йому сподобаюсь, можливо, ми станемо друзями, можливо, будуть

якісь нові знайомства, а тут він не хоче відповідати, змовчав, он як, відкритих людей тепер ніде не люблять, ох-ох-ох...