Архе

Морж брикнув хвостом, вирвавшись із моїх рук. Мотнув головою і, натрапивши

поглядом на шафу, трохи підповз до неї. А потім почав методично тертися

бивнями об її кант, здираючи при цьому лак. З глибин його жирної горлянки

чулося задоволене гурчання, як із забитого слиною гелікона. Найбільшу

насолоду морж отримував, коли шерехатий кант шафи шкрябав його ясна. Від

такої картини я й собі провів язиком по яснах і подумав, що час уже почистити

зуби.

Не відкладаючи цю справу надовго, пішов у ванну. Понюхав по дорозі долоні -

вони пахли тюлькою. Капа на ліжку теж, мабуть, просмерділася.

Але то все дурниці.

О третій точно на місці плювка я чекав свого нового знайомого. Я згорбився і

час від часу пошарпував лівим кутиком рота, імітуючи нервовий тик - входив у

роль потворного, але до біса харизматичного, до того ж трохи божевільного

хіміка-експериментатора.

Побачивши, якими вкрадливими, плюшевими кроками наближається П'явка, я

подумав, що роль трохи божевільного буде, можливо, не зовсім тою. Доречнішою

видалася та, котру про себе я звав так: Поранений в Голові/ П'є Зеленку.

– Здоров, Бабу, - кинув я недбало.
– Канапку будеш? Свої перекуски я зазвичай

носив у чорних кульках на

сміття. Перехожі розцінювали це як акт екстремізму.

П'явка секунду вирішував, наскільки безпечно для кар'єри та здоров'я брати до

рук ту страшну архітектурну вигадку з трьох лопат житнього хліба і низки

майонезних катастроф, яку я назвав канапкою. Врешті відмовився, і я в гордій

самотності віддався провансальному божевіллю.

Витерши з носа дрібки й злизавши з целофану залишки «Провансалю», я дбайливо

склав пакет і запхав до кишені.

– А нашо він тобі?
– перевіряючи тривожні здогадки, поцікавився П'явка.

152

153

Я струшував з бороди крихти і, мов між іншим, кинув:

– Та от, клей буду нюхати.

– Та, клей? А ти нюхав вже колись? А взагалі, як ти ставишся до наркотиків? А

ти пробував колись якісь наркотики? От я не знаю, я не таяк всі, от я би, знаєш, я би наркоманам безплатно давав шприци, бо ж вони так само люди, і їх

також можна зрозуміти, але, знаєш...

Під інтенсивним обстрілом глибинних П'явчиних думок ми брели вздовж

незнайомих мені будинків і спортивних майданчиків, де діти відкривали сезон

весняних Олімпійських ігор - таких, якими ті були ще за Античності. Я почав

було міркувати над цією загадкою антропології, як П'явка переможно вигукнув і

підбіг до стовпа, що ряснів облізлими оголошеннями. Він глянув на мене і

поманив рукою.

– Дивися! Ми знайшли їх!

Я ще раз глянув на олімпійців і підійшов до стовпа. На зеленому тлі афіші

червоніли великі літери:

ОПЕРА СКРИПУ

пророчить:

сьогодні ввечері -

метаантропологія у 3-х частинах

ЧАСТИНА1 скрип a capella

UNDERGROUND ENVIRONMENT

за будинком №17 біля спортмайданчика

Бормашина - директор обласної клініки спадкових

патологій Хосе Паскуда

Гальмуючий трамвай - майстер скрипу Антиноль Zsuf Іржаві гойдалки - мисткині-

психопатки Ірина

та Євдокія Цокман Скрип дверей і замків - квінтет сиріт-аутистів

з обласної клініки спадкових патологій

Гвіздок програми - крик-jam-session «Urban Sounds» відСЕСТРИЧОК-ІСТЕРИЧОК

ЧАСТИНА 2 бенефіс сезону п'єса не для всіх: АРХЕ

класична опера скрипу в стилі inteligent creak, neurodance та kamikaze-experience

вокал - Іпомея Кобблепотт (ВІД «Смерть у під'їзді») аранжування - dj Огидоманов scratch'n'dust effects - Хашдрахр Міазма kamikaze-experience dope-show - dj гагребельний a.k.a. Мышонок Розенбаум trypthamine-освітлення -

Хассан ібн Саббах (Клуб кольоромузики ім. Чурльоніса, м.Одеса) початок ЧАСТИНИ 2 о десятій вечора у приміщенні Опери скрипу (тут і зараз) ЧАСТИНА З Пітекантропія:

презентація нового сузір'я Північної півкулі неба ОПІВНОЧІ - СВЯТКОВИЙ

ФЕЄРВЕРК!!!

– Оце і є «Опера скрипу»?

– Шо, ніколи не бував? Дикий там днює і ночує.

– Це шо - клюб-кафе у них таке?

– Не знаю. Я тільки раз там був, але мені не сподобалося, знаєш, дуже вже на

музику не схоже, може, я занадто консерватор - так, погоджуюсь, але...

Принаймні тобі страшенно пощастило, шо ми знайшли афішку, - нє, клас, шо не

кажи!
– ти зможеш познайомитися з їхніми ідеями на практиці, до речі, а ось і

спортмайданчик, про який в афіші. Класно - тільки стій і слухай.

Я постояв і прислухався.

154

155

– Може, це не сьогодні?
– озвався я по кількох нотах тиші.

– Сьогодні, не хвилюйся. Мені друзі розказували, шо в них афішки тільки один

день висять - саме тоді, коли має бути якась акція. Пам'ятаю, раз якось я, Толік з третьої групи і Мирося...

П'явка замовк і нашорошив вуха. Він нахмурив чоло. Тишу прохромив далекий

крик. Потім ще один - наче хтось кликав собаку.

Знову стало тихо, тільки кричали дітлахи. Я озирнувся довкола - дерева, червона стіна. Коробки гаражів, знову дерева. Обгороджений сіткою спортивний

майданчик. Мокро і сніжно. Ґалчать ворони.

Неподалік старий у береті вигулював таксу. Пес подивився у мій бік із такою

жовчною підозрою, що мене осяяла здогадка: собаки грають у нашу Гру тільки

тому, що та наразі їм не заважає вести власну. Згадалися клінічні посилання

афіші. Невже невидимі психотерапевти-спостерігачі виходять на прямий контакт?

Крик почувся знову.

Він тривав півхвилини, і я зауважив, як повернулися на крик вуха пса і голова

його власника. Старий озирнувся, глянув на годинник і витяг з-за пазухи

диктофон. Підніс прилад до очей, перевірив, чи світиться червоне вічко, і

сказав тихцем кілька слів.

Десь загримотів по металу молоток. Наче порскання макухою приголосних.