Архе

Я озирнувся в пошуках джерела звуку (а заразом і чогось, що за настроєм

нагадало про себе, як про жирний шрифт). На балконі у відчинених навстіж

дверях стояла якась дівчина. Вона прислухалася до кожного звуку з тим самим

виразом зосередженості на лиці, що й у старого меломана з диктофоном.

Поціновувачі сучасної контркультури, - вирішив я.

Знову закричали, зовсім близько - може, навіть з-за рогу. Йому відповів

інший, виразно жіночий, що линув із

протилежного боку. Крик відбився від червоної цегли і завертівся лункою

луною, а мене осяяло. Я наче вловив той особливий урбаністичний колорит

звуку, який хотіли передати невідомі актори Опери скрипу. Черговий крик, високий і хрипкий, обірвався сухим скрипом, схожим на гальмуючий трамвай.

П'явка з нудьгуючим виразом підійшов до мене і сказав, що варто б нам уже

рушати. Я озирнувся довкола, наче намацуючи джерело цього дивного настрою, настрою сітки товстих літер, тої гостроти зору і легкого свисту у вухах від

переповнюючої чашу тиші сили. Відходить - і тільки й того, що бавитися

словами.

Поки П'явка розважав тишу довкола мене своїми І спостереженнями за зовнішнім

світом, мої думки, мов за 1 велінням серафима, вознеслися у світлі простори

ідей.

Я бачив себе укладачем енциклопедії сучасної контркультури. Зі швидкістю

світла я вже описував найдико-винніші, найнечисленніші субкультури, кількісно

в десять, ?; п'ять чи навіть дві (та що там - ОДНА! ОДНА!!!) людини, І

нишпорив у підворіттях і під'їздах, назбирував візуальний І матеріал, конспектував тексти їхньої поезії, виділяв фігури "і сучасної міфології й

упивався власною геніальністю, тішився своєю українськістю і вродженою

симпатажністю. Назва тих, ким я хотів зайнятися, сплила сама собою.

«Чорноземи. Історія однієї субкультури». І густіше, густіше з епітетами. Щоб

аж сочилося. А на першій сторінці рецензії хочу знимку в шапочці.

Нарешті П'явка вивів нас десь ближче до звуків центру міста. Він спинився

навпроти запльованої брами під'їзду. Конспіративно мовив:

– Тут.

Я окинув поглядом чорні двері (уквітчані марними спробами здерти цвяхом напис

«ОСТАННЯ ТЕРШГОРІЯ», зроблений канцелярським білилом) і глянув на П'явку. Той

156

157

занурився у внутрішню битву. Отримавши перемогу (хтозна, хтозна...), П'явка

кивнув і дозволив пройти мені першому.

Я хоробро (надто хоробро) перейшов через порожню вулицю, прочинив двері до

під'їзду й ввійшов. П'явка, мнучись, рушив слідом. Його страх виразно робивсь

ірраціональним.

Двері вивели у надвірний прохід, темний, довгий та вузький. Вузький

настільки, що в ньому насилу розминалися двоє людей. Від котрого мимоволі

напрошувались асоціації з Містом загублених людей. Те, що ми перебуваємо в

якомусь архетиповому інферно загублених душ, стало зрозумілим, як тільки ми

пройшли крізь куций, освітлений останнім скриком дня, дворик. Назустріч

човгали один за одним згорблений наряд пенсіонерок з обчуханими кульками та

пропахлі ацетоном темні діди-номади. Щораз по-іншому розминаючись із

зустрічними, місячи ногами болото зі снігом і тручись об стіну, я відчув, як

мене почала брати за горло тривога. Якусь секунду вона підступила настільки

близько, що я буквально згадав, як іду цим тьмяним холодним коридором бозна

скільки років; я запанікував, але П'явка вчасно звернув убік - у вузький

під'їзд зі сходами-серпантином.

Я задер голову до стелі. Та безнадійно просяклася холодною темрявою останніх

конвульсій зими. Жарівок не було. П'явка витягнув з кишені запальничку, черкнув нею і перший ступив на скрипучу стоптану сходину.

– Не бійся. Вони там. Нагорі.

Під скрипіння пружини брама затраснулась.

У темряві знову спалахнув П'явчин «Cricket», і ми рушили далі.

На мансардному поверсі сходи вперлися в обдерті двері. Біля дверей - лякаючий

архаїчністю дзвінок. Стіну поруч укривала облуплена зелена штукатурка. Поруч

вугликом дописано:

опера скрипу тут і зараз

З певною недовірою я глянув на оплавлений ґудзик дзвінка.

– Ти тисни, тисни, вони відкриють, - нагадав про себе П'явка, силкуючись

розвіяти власну тривогу.

Довкола згустилася атмосфера криміногену, і я буквально зубами відчув: ще

секунда - і з-за спини суворий голос вимовить: «Наряд міліції. Пройдімо у

відділ».

Я натис на ґудзик. По той бік фанери і дерматину почулося знайоме з дитинства

кувікання. Закрутилася голова, і я знову почув себе мов уві сні - в ті

моменти, коли вдаряєшся при падінні об землю.

Ключ у замку повернувся, і двері прочинилися.

10

П'явка зойкнув і, не виключено, намочив штани.

– Ну, ти заходь, заходь, а я вже, певно, піду...
– сказав він і затупотів

сходами. Махнув прощально долонькою, явно без надії побачити мене ще раз.

Я знизав плечима. З-за дверей війнуло теплом і сандалом. Клуб галогенів, нагадав я собі і безпечно ступив крок в ароматну темряву Опери скрипу.

Проминувши розмальовану якимись чоловічками ґале-рейку, я натрапив на тьмяно

освітлені двері, подряпані тупим предметом. Схоже, присутні за дверима, перш

ніж потрапити туди, неслабо потрудилися над замком. Жарівка над входом кидала

оранжеве світло на підлогу - його було достатньо, щоб із користю для себе

обминати бархани піску, тирси та потрісканої штукатурки під ногами.

Клямка вкрита чи то порохом, чи напилом гіпсу. Витри

Руку.

Буду відвертим: я завжди вважав себе ловцем галюцинацій і навіть до

найменшенького видіннячка ставився з гідним пошануванням. Я плекав у собі

особливу відкритість

158

159

до всеможливих затьмарень свідомості, лиш би зі мною робилося щось цікаве.