Архе

Зашипіла рація. Крізь тріск я розібрав:

– ЧШШШШШ! Ч-ККШ Третій! Третій! ЧШШШШШШ У нас тут пограбування! Приїжджайте!

ЧШШК!

Міліціянт сказав щось нерозбірливе собі під ніс і сказав у рацію.

– Четвертий, під'їдь машиною по дорозі. Забираємо тута. А нам кинув:

– Збирайтеся, їдемо з вами в райвідділ.

Не встиг я подумати, що ладен усе життя віддати заради однієї-єдиної, одної-

однісінької речі, як ця річ стала дійсністю.

Зненацька... Зад з во ни в... Те л е ф он...

Міліціянти... Завме рл и...

Ґєньо... За вм ер...

194

Олежик... Зав ме р . ..

Дикий... Завмер... Я...

Завмер.

Телефон задзеленчав знову. «А дзвінок уже старий», - подумав я.

– їба-а-ать його мать!
– видихнув Вітя. Я бачив, що рот у нього ніяк не може

стулитися докупи. Обережно, мов до коробки з бомбою, міліціянт підкрався до

апарата.

– Тихо-тихо, Вітя, - спробував відвернути напарника старший.
– Хуй його знає, шо та пацанва...

Телефон...

Задзвонив...

Утретє...

Міліціянт зняв слухавку, і на чорній пластмасі відбився контур телевежі. Вітя

обережно притулив слухавку до вуха. У тиші, котра запала, до моїх вух долинав

кожен звук:

– Алло? АЛЛО! АЛЛО! БОГ? БОГ!

Моє тіло наповнилося непоборною важкістю. Я відчув: варто зараз подумати про

найнікчемнішу дрібницю - і та думка розпоре свідомість, як шпага напнуте

вітрило.

Наступної миті у небо зі свистом ввірвалося щось сяюче, і небо вибухнуло

міріадом фонтануючих вогнів. Яскравий салют, немислимий каскад феєрверків.

Трубка випала з рук міліціянта: Вітя віддав себе салюту. Він почав пищати і

тупотіти на місці ногами з наростаючою інтенсивністю.

– І-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і!!!
– вищав Вітя

дитячим голоском. Очі його нерухомо дивилися в небо. Ноги тупо-тупо-тупо-

тупо-тупотіли.
– І-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і'і-і-і-і-і-Ш!

Я глянув на Дикого. Половина його лиця у відблиску салюту стала багряною, інша - блакитною. Дикий вхопив мій погляд і прошепотів:

– СЛОВА Є СВІТ...

Мої очі зафіксувалися на ньому. Я зрозумів значення людської зіниці.

195

– ...А СВІТ Є СЛОВО

Все, що береглося в голові, вмить ущільнилось до літер: СЛОВО

Велетенське простирадло думок змітає ураганний порив дикого, свіжого вітру

осяяння, і я виджу те, що змушує пищати міліціянта Вітю.

СЛОВО поглинає Себе. Дзеркало саморефлексій розлітається друзками в

безконечність. Тільки трафарет. Літери.

Я перевів погляд із трафаретного напису на оголену субстанцію поза ним.

Дзеркальний вогонь.

Я зрозумів, що дивлюся на Самого Себе і закричав ув опівнічне небо Львова: ХЛОР!!!

ФТОООРШ

ЙООООООД!!!

БРООООООООООО!!!

сфокусував очі, відчуваючи себе повітряною бульбашкою, що підіймається з

глибин Маріанської западини на поверхню, залиту жовтим - кольору молодого

канарка - світлом. Коли внутрішній поверхневий натяг бульбашки зрівнявся з

поверхнею,

я очистився я згадав я зрадів

Погляд зібрав мозаїку і нарешті впізнав джерело жовтого проміння. В руках у

мене була напіврозквітла троянда невимовної свіжості, красива, наче поле

ромашок у бурю, її жовтий колір здався квінтесенцією самої суті жовтого, і

єдині слова, які видавалися достойними того рівня насиченості, були: чистий, повний, конечний

196

ЗГАДАВ

Хвилину, може, й більше, я ковзав чистими незміряними поверхнями пелюсток, відстежував вологі магістралі прожилок, ловив ледь вловиму присутність

аромату.

Нарешті відірвав погляд, відчуваючи, що можу знову загубитися між відтінками

її барви й опинитися в закинутому домі з виписаним під трафаретку світом.

– Ей, ти! Вино бухаєш?
– спитав мене якийсь чувак досить епатуючого прикиду й

дикої зачіски.

Я кивнув.

– Шо, приторчав?
– спитав чувак, киваючи на троянду.
– Гляди ж, не задивися

знову.

Чувак витяг з-за пазухи плящину портвейну, відкоркував її зубами, сплюнув

пластиковий корок на землю й відважив міцний ковток у горлянку.

– Астат, - представився добродій, але, побачивши, що відбилося на моєму

обличчі, вишкірився:

– Шутка. Краще зви просто чуваком. Або маестром. То ти бухаєш?

Я кивнув і ликнув портвейну.

– А шо, Астата з Вами немає? Маестро коротко реготнув.

– І не було! І не буде во віки віків. Амінь, ріднесенький: Астат - ето я.

Він знову передав пійло мені:

– На он, краще випий. І ходи, з Дерешом познайомишся.

g і так ти опинився ось тута?
– недовірливо перепитує Терезка.

– Саме так. При певних обставинах вираз «Слова - це світ, а світ - це слово»

мають феноменальну силу до пробудження.

– Ти, Менделєєв, мені чимось нагадуєш мого друга Антона. Може, ти, Дереш, приревнував мене до нього?

Я дещо знітився - устами дитини гундосить істина.

– Ну... трішки. Але Антон - це, як ти розумієш, не більше, ніж тінь від Джима

Менделєєва. Антон створений

197

у... гм, у тісній співпраці з Дімкою. Вкидуєшся? А взагалі, ніхто нікого не

робив. Це все суть відлуння. Echoes. Дмитро самим своїм існуванням породив

ехо у моєму тексті. Як попередні мої героїні перегукуються з тобою.

– То в тебе були дівчата й до мене?! І ти нічого не казав?! Я вдаю, буцім

ніяковію.

– Гаразд, - м'якне вона.
– Жартую. Але основну думку я вловила. Все є

відлунням нічого, так?

– Точно!

Терезка хоче щось додати, але передумує. Вона дивиться на Менделєєва і наче

зауважує невидимі зміни.

– Отож, друзі, - каже хімік, погладжуючи бороду.
– Як уже було сказано, Бог -