Архе

ямі іржаві кістяки роботів-андроїдів, заліз на вежу і хотів стрибонути, але з

ним заговорив Бог. Наступного ранку з важкого бодуна цей тип пішов до церкви

і прийняв православ'я.

Це так, між іншим. Як у Гемінґвея: що не книжка, то все мужики сп'яну рибу

ловлять.

Дикий зупинився й поглянув на телевежу. Черкнув сірником і припалив від неї

сигарету. Я розгледів контури носа, графіку зморщок і захоплено подумав:

«Хочу бути таким, як він».

– Нас чекатимуть біля сходів на вершину. Але приготуйся до зустрічі.

– Якої?

– Сторож. Високий Замок - живий організм. У нього є власний сторож. Кожного

разу він видається іншим, але насправді - завжди той самий. Бачиш, Ритуал

галогенів не дуже подобається Високому Замкові.

– Тоді, може, варто проводити його деінде?

– А ти в басейні теж кожного разу просиш у трампліна дозволу стрибнути?

Я змовчав, бо кілька разів і справді просив. І не тільки у трампліна.

Дикий витяг із сумки пляшку горілки з перцем.

– Ковтни трохи. Перед нами ціла ніч - можна й промерзнути.

Я зробив ковток. Горілка вдарила спершу в піднебіння, далі по стравоходу, а

потім, луною, у голову й ноги. Дикий лиґнув і собі. Я затягнувся з його

сигарети й надяг рукавиці. Підбирав мороз. Дикий відійшов до стіни, звідки

долинули дзюрчання й запах гарячого струменя. Подумавши, я вирішив відлити

теж.

Заправившись, Дикий зробив закличний жест рукою, і ми рушили у напрямку шуму

дерев.

Ліхтарі вже Вимкнули, але Дикий, здається, у маршруті не сумнівався. Горілка

зробила мене відкритішим для позитивних моментів такої паскудної погоди, і я

спитав:

– А в чому полягатиме Ритуал?

– Ти відчуєш. Я сподіваюсь. Андрій Бром не казав хіба?

– Казав, ви кричите імена галогенів. Цілу ніч.

– Приблизно так. Але все одно: ти відчуєш. О, хтось іде. Я здригнувся з

переляку. Ми вийшли на середній ярус

парку, де світився один ліхтар. Дикий, з розбігу скочивши на ковзанку, проїх-

ався аж до острівця натрієвого світла.

– Швидше!
– прикрикнув він, і я ковзнув за ним. Постать висоталася з темряви

у низеньку згорблену

бабусю з дрібним личком. Куций тонкий кожушок був перепоясаний якоюсь

зашкарублою шворкою, а на ногах у бабусі були осінні чоловічі черевики, зашнуровані дротиками. І хустка, звичайно. Руки вона тримала кишенях, з чого

ставало ясно, що старенька без рукавиць. Бабуся пересувалася дрібними кроками

зі швидкістю приблизно метр на хвилину.

– Це Бідна пташечка Високого Замку, - тихо мовив Дикий. Він сперся на поруччя

і чекав наближення жебрачки.
– Вона постійний об'єкт присутності цього парку.

Сторож. Щоразу інший, але по суті - той самий. Доведеться відчепитися від неї

зараз, поки ще є час. Потім може й не бути.

184

185

– Дітоньки добрі, - таким тонесеньким і тихесеньким голоском заговорила

бабця, що моє серце стислося. Бабця підійшла до нас впритул, і я побачив, що

її постать сягає мені заледве грудей.

– Дітоньки мої. Допоможіть бідній людині. Якшо можете. Дайте п'ять копійочок.

І най вас Бог благословить.

Я глянув на Дикого. Він скептично посміхався, затисши в зубах чергову

цигарку.

– Поможіть, як можете. Дітоньки. Дайте кілька копійок,

– тим самим тихесеньким голосом продовжувала бабця. І, як не дивно, в її

голосі вчувалося, що вона справді просить не більше п'яти копійок.
– Тут

слизько було. А я пісочку принесла. Посипала. То й люди дають мені деколи.

– Прошу пані, - озвався я.
– А Ви звідки?

– Я? А я звідти, - старенька невизначено махнула рукою.

– В мене пенсія маленька. Сорок три гривні. Чоловіка не маю. Діти померли. То

я сама тепер. Ходила на Свят-Вечір під церкву. То дали їсти. Вже три дні

нічого не їла. Бідні, вони тримаються разом. Дають хто п'ятдесят копійок. Хто

гривню. Ми ділимося. Не то шо багаті. То їм навіть десять копійок жалько. А я

навіть на хліб не маю. Ходила в притулок. Добрі такі дівчата. А я навіть

рукавиць не маю. В ноги зимно. А сестри-василіанки їсти дали. Йой, синку, а

ти чого без шапки? Та простудишся! Бійся Бога, синку!
– це вже Бідна пташечка

зверталася до Дикого.

Дикий втомлено відмахнувся:

– Ой, ну тільки без цих відьомських наворотів.

– Йой. Ви ж мені як діти! Я з вами, як зі своїми дітками говорю.

Я відчув, як на мої плечі намагаються покласти страшенний тягар. Здалося, ця

бабуся - якась далека, бозна-коли й чому забута родичка, яка дуже не хоче

нав'язуватись, але їй так тяжко, і ви не проти, якщо я на краєчку тут сяду, погріюся?

Дикий чекав на мою реакцію.

Мені ж захотілося скинути з себе спершу рукавиці, відігріти у своїх долонях

її закоцюблі лапки-долоньки,

віддати останню копійчину і, евентуально, завести до себе на ніч, а потім що

Різдва приносити їй кошичок зі святковим харчем.

Натомість я відступив крок назад, і липуче, мов серпнева павутина, макраме

бабусиної аури відстало. Я глянув на неї ще раз: малесенька істотка, про яку

писати навіть найменшим шрифтом - це вже гіперболізувати.

– Валимо, - кинув я Дикому і першим розчинився у темряві. З темряви, дивлячись на її розгублене, відчеканене болем і нуждою личко, її непомітну, малесеньку постать, її безсилля, я зрозумів.

І тоді я зааплодував.

– Бачиш: не може терпіти, що хтось взимі ходить без шапки, - сказав Дикий.
–

Цікава грань. Мовляв, ходить взимку без шапки - не хоче схилити голову перед

Богом і Його могутністю. Так, релігія - це цвях. Це кінець.

– Це розділення, - додав я. Дикий змовчав.

Раптом на моє плече опустилася чиясь важка рука, і я голосно скрикнув.

– Ша, рибйонок, - сказав голос із темряви.
– Хімію вчив у школі?

Я кивнув і насилу зковтнув слину.