Архе
Шрифт:
– Ану видай ряд напруг.
Не замислюючись, я випалив:
– Літій-цезій-калій-кальцій-натрій-магній-алюміній... І
так далі.
Темрява з секунду щось думала.
– Чувак шо треба, Дикий. Але чо' такий шуганий?!
14
Дикий представив мені Фтора і Хлора, по-світському Женю та Олежку. Ми стояли
тісним кільцем, курили і балакали, час від часу роблячи по ковткові з
плящини. В центрі кола Дикий поставив телефонний апарат. Моє серце, 186
187
коли погляд спотикався
Добре хоч Дикий дзвонити нікому не просив (а сам я й не рвався).
– Магічно, - пошепки зауважив Олежик.
– І романтично. Зараз би бенгальських
вогнів - чудесно було б. Я б точно просльозився.
Дикий, нічого не кажучи, витяг із сумки продовгасту картонку, а з неї -
чотири довгі патички. Бенгальські вогні.
У мене відпала щелепа. Я повірив! Я повірив у те, чого не буває! Я повірив і
був у захопленні, наскільки могутня ця віра у Дикого. Він повірив, що в нього
в сумці випадково завалялися бенгальські вогні, і дійсно виявив їх там!
Черкнула чиясь запальничка. Ми піднесли до язичка полум'я кінці паличок. Я
спостерігав, як червоніє кінчик моєї палички, і напружився, чекаючи: от він, от він, зараз як порсне іскрами на всі боки...
– ІСКРИ!
– захоплено, владно вигукнув Дикий.
З диму, що вився від паличок, вискочив сніп іскор. У мене запаморочилася
голова й підкосилися ноги. Я справді побачив фонтанчик веселих бенгальських
іскор і буквально запищав од радості.
Розчарованим басом Женя сказав:
– Так це ж індійські палички!
Я підніс свою до очей і принюхався. Пахло сандалом. Дикий зітхнув.
– Ну, і для чого ти?
– А я бачив! Я бачив!
– закричав Олежик.
– Я теж, - підтримав я. І додав: - Магія віри. Ароматичні палички кадили
розкішними пахощами.
Тліючим кінчиком я малював у темряві петлі та вісімки, а троє галогенів
докурювали сигарети. Мені однозначно було комфортно з ними, і в чому б не
полягав сьогоднішній Ритуал, я з радістю простирчав би у цій компанії хоч до
ранку.
Олежик викинув недопалок і сказав, що варто починати.
188
– А як же Астат?
– спитав я.
– Він поруч. Як піде все гаразд, ще сьогодні познайомитеся.
Ставши у коло потісніш, ми поклали руки на плечі сусіда; справа від мене став Женя, зліва - Дикий, навпроти ......
Олежик. По центру продовжував стояти телефон.
– Слухай шум дерев, - звернувся до мене Дикий.
– -Почуй, як шумують зараз
екваторіальні ліси у Бразилії... як гуде вулкан...
Запала тиша, і я прислухався до рівномірного поскрипування обмерзлих гілок.
Уявив еліпси, які описують кінчики гілок у темряві на вітрі. Уявив лінії
кори, натягнуті від чубка вглиб ґрунту, мов невиразні меридіани.
Від шуму дерев вуха
фонили, як два ехолоти.Коли шум гілок став космосом, Дикий наказав:
– Глибоко вдихни повітря... Ні, повільно... От... так. Повільно видихни.
Тепер ще раз... Глянь на небо.
Я задер голову догори. Вогні великого міста висвітлювали лиш пласти
неперервних, важких формацій страто-кумулюс від горизонту до горизонту.
– Бачиш просвіт у хмарах? Знайди його.
Я намацав поглядом маленьке віконечко, крізь яке виднілося пару зірок.
– Тримай його. Дихай.
Шум дерев став гучніший. Решта галогенів, із Диким включно, робили те ж, що і
я. Між нами, певне, тривало якесь єднання - за браком слів не можу краще
передати той стан легкості, спокою, спорідненості, що виник у колі
переплетених рук. Від закинутої назад голови на очах затанцювали фіалки.
– Яке важке небо... відчуй його вагу... Відчуй, як воно тисне на тебе.
Від слів Дикого небо навалилося непідйомним відсирі-лим матрацом.
– Земля притискає тебе до неба. Ти затиснутий між верхом і низом.
189
Я моментально зрозумів значення слова плющити. Мене плющило й в'ючило, грицало й пекало, щурило, пазурило, цвиркало, сутанило наскрізь ковдрами в
зірочку, аж підгиналися коліна. Мене розчавлювало між небом і землею щось
таке сильне, про існування чого раніше я ніколи не здогадувався.
– Збери всю важкість в одному повільному вдиху. Повільно набери повітря...
Пові-і-ільно... Та-а-ак... А тепер разом:
– ФТОР!
– ХЛОР!
– БРОМ/
– ЙОД/
(земля б'є мене в ноги я відриваюся від поверхні і переді мною увесь Львів як
на пузі мій к ри к наповнює цей с віт своїм зву ком і світ і сну є тільки
через м ій з вук ми боже я КО СМОС)
Щоб не впасти, я міцніше вхопився за плечі побратимів, але не відчував їх.
Тіло мимоволі обм'якло, і я повалився на землю. Мої вуста були спроможні на
одне, я безупинно кричав:
– О БОЖЕ БОЖЕ БОЖЕБОЖЕБОЖЕБОЖЕ БО Ж Е Б ОЖ Е Б О ЖЕ! БОЖЕ!
Нігтями я дер замерзлу землю, шукаючи опори, але свідомість могла хіба
ковзати поверхнею цих відчуттів, усе будучи в полоні величі, величі
звільнення, яке ледь не лиґнуло мене до останку.
Нарешті я зумів сісти на землю. Морозу не відчувалося, тільки крижаний жар
щойно пережитого.
– Ну як?
– спитав Дикий, присівши біля мене навпочіпки.
– Тайм-аут. Десять хвилин, - видавив я. Женя гмикнув.
– Та й ну, Бром. Давай далі! Буде іде крутіше! Америку буде видно!
Я піднявся і розправив штани, що врізалися джинсовою складкою в міжніжжя.
– Гаразд. Але через десять хвилин. Ми стали і запалили.
Покуривши, перейшли на нове місце і прокричали ім'я хлору.