Архе

– Річ у тім, що тепер модно вдавати певні психічні розлади.

– Модно?

173

– Однозначно. Інновація від Опери скрипу. Не симуляція з корисливих цілей, але флаґеллянтство як ars nova. Відчуваєш, куди це веде?

Я тричі знизав плечима.

– Мікроперформенси на вулицях, в тролейбусах, у магазинах. Наприклад, публічний спалах істерії у двох, здавалося б, незнайомих жінок. Що є

графічнішим у сфері емоцій? Це мистецтво на стику психіатрії й архітектури.

Розумієш? Архітектура духу! Готика. Бароко. Декаданс. Соц-арт. Еклектика.

Бритпоп. Свідомий кітч. Я-надбудови, січеш? Дай жувачку. Дай покурю. Дай в

рило. Тощо.

– А в мені, - спитав я, - Які надбудови узріли Ви в мені? Нестор глянув на

мене, прицмокнув губами, наче

звірився з відповіддю у конспекті й переконався, що коефіцієнти сходяться.

– Ви є людина-унітаз, Дмитрику.

– Без образ?
– перепитав я про всяк випадок.

– Без образ. Ви Унітаз, не окреслений соціальними умовностями. Якщо розібрати

архетип - це щось близьке до Фенікса, що оживає з попелу. Розумієте? Ви

накопичуєте в собі гівно, щоби в одну прекрасну мить омитися джерельно чистою

водою з водопроводу. Особисто мені унітаз чимось нагадує християнське

всепрощення.

Дикий прикрив долонями очі і, посміюючись, захитав головою. А я пригадав свою

кімнату і той чудовний спосіб, у який звільнився від самого себе. Спусти

воду, так?

– А чому ви Опера скрипу?
– спитав я, переводячи розмову у менш лоскотні

сефіроти.

– Якщо Ви не заперечуєте, Дмитрику, я почну зі своєї улюбленої фрази, -

Нестор затягнувся сигаретою.
– Опера скрипу схожа на лезо, передане з рота в

рот при поцілунку. Тому не дивуйтеся, коли після цієї історії у Вас із рота

порсне кров. Колись, років так зі сто тому, коли ще Крушельницька була для

Галичини Знаком Генія, у Львові з'явилося кілька вінілових платівок із

записами її арій - Аїда, Чіо-Чіо-Сан, Галька там. Таке. І для певних кланів, могутніх носіїв

культурного прогресу, ці записи стали настільки вагомою естетичною віхою, що

зуміли сформувати цілу субкультуру зі всіма її атрибутами, як-от амбіціями, уподобаннями в літературі, живописі, театрі - усім тим, що можна звати

культурними кодами. Ти зрозумів. Я кивнув.

– Річ у тім, що каноном слугували звучання платівки з голосом діви. У ту мить

найвищого злету генія сакральним вважався будь-який аспект, властивий

платівкам із брендом «KRUSZELNITSKA».

Та все ж монолітна єдність поглядів кількох вибраних родин порушилась. Одні, звичайно, як і раніше, насолоджувалися поскрипуванням грамофонної голки на

платівці, інші ж почали слухати Саломеїн голосі 3 їхнього боку це був

однозначний крок назад. Через цей адюльтер смаку та кітчу Галичина відстала в

культурному плані років так на двісті. Шкода, але їй уже ніколи не наздогнати

втрачене, ніколи. Слухати голос Крушельницької й не зауважувати скрипу

платівки - це, знаєш, як розглядати оксамитову підстилку замість коштовної

діадеми на ній. Але я кажу: дякую, з мене досить текстилю. І я кажу тобі -

прийшов час дивитися на діаманти!

– А голос?

– Та до пизди той голос.

Я замислився і, як робив завжди у хвилю задуми, почав смоктати вуса.

– То, кажете, Опера скрипу - нащадки тих родин... що слухали скрип?

– Вони наші духовні пращури. Але ми трохи інші. Опера скрипу - так, як її

розумієте Ви, Дмитре, - тільки частка нового, безмежного естетичного

горизонту, який ми відкрили. В широкому розумінні, Опера скрипу - це скрип

думок. Це наближення до звуку знака, світла слова, очищеного від первородного

гріха розділення. Ми розробили новий принцип формулювання думки. І ми надали

естетику принципові такого формулювання думки. Думаєш, ми не

174

175

готові ступити в цей світ? Ми приготували цілий архів думок, розробили кожне

ідейне русло згідно з нашим світоописанням.

Опера скрипу - це не більше, не менше - нова естетична революція. Ми - це

нове покоління, вільне від розуміння естетики, властивого нашим сучасникам.

Ми - це покоління, яке зрозуміло, що не існує іншого часу, ніж тут і зараз, тутізараз. Цивілізація розчавила людство між пам'яттю про минуле й

прогнозуванням майбутнього. Ми - це випередження часу, оскільки живемо

тутізараз, а решта загубилася в самій пам'яті про час і місце.

– І все ж, - втрутився Дикий.
– Навіть несвідомо людина пам'ятає про свою

парадоксальну божественну природу...

Нестор скривився в сарказмі.

– Звичайно. Знаком такої пам'яті є рука, що стирчить із м'ясорубки і меле

саму себе. Автодеструктивний уроборос для домогосподарок. А ми - ми подолали

віру в майбутнє. Ми звільнилися з кайданів пам'яті, анулювали всі

домовленості, які колись підписали наші нетямущі пращури. Немає більше

нікого, хто б диктував нам, ким бути і як думати. На наше щастя, ті, хто міг

вказувати, залишилися в шкаралупі пам'яті. Ми покоління недискретного, не

обтяжені розділенням на «так» і «ні». Ми вільні від ниючого, ницого й до

абсурду дріб'язкового «Я». Ми несемо красу неосвоєного...

– Амінь, - озвався Дикий.

«А ТИ ВЖЕ ОБРАВ ЄГОВУ?» - придумав я слоґан і спитав:

– А як стосовно християнства? Користуючись Вашою термінологією, естетика

Церкви Вас не ґедзає, нє?

– Своїм воскресінням Христос проголосив тисячолітнє царство Сина Божого, сиріч Слова. А вже сакралізація Слова, Дмитрику, призвела до заборони самої

думки про цілісність, і результатом став словесний секонд-хенд. Бо те, що

отримали люди в результаті - це навіть не вчення Ісуса, а суцільний second, порозхапуваний Його учнями. Вирвали

Христові щелепу, залишивши закривавлений вишкір цензури - невід'ємний атрибут

невичерпності Слова.