Архе

«Троянда?» - знову запитав у себе, не розуміючи, до чого б це.

– Дикий, це троянда?
– спитав уголос.

Дикий промовчав. Ґєньо мовчки поплескав мене по плечі.

– Талант, - сказав Олежик із незрозумілим сумом.
– Такий далеко піде.

Ми зробили ще одну паузу - хвилин так на п'ять - і ковтнули перцівки. Я

відчував себе унітазом, з якого вантузом вичищають нечистоти.

– Шум дерев, - охриплим, але все тим же проникливим голосом втретє завів

мантру Дикий.
– Вслухайтеся і наповніться ним... Подивіться на небо... Яке

воно важке, як воно придавлює...

– ВСІМ СТОЯТИ! НАРЯД МІЛІЦІЇ!

Мене відразу ж зажбурило в далеке торфовище, єдиним станом якого були

відокремленість і сірий густий переляк. Голоси виникли так зненацька, і страх

від несподіванки здушив горло. Тілом прокотився терпкий тремор і вдарив, як

фонтан шампана, в тісну черепну коробку. Перед очима замерехтіли бульбашки.

От так, заторохтів голос паніки всередині. От так. Попався. Зв'язався з

ненормальними і попався. От так. От так. Будеш знати, як з ненормальни...

Страх скував м'язи у подобу гамівної сорочки. Але я зауважив, що варто мені

зосередитись на страхові, як і він, і голос просіюються крізь сито уваги у

гігроскопічний спокій.

Прямісінько в очі вдарило яскраве світло ліхтарика. Коли воно зникло, крізь

жовто-зелені спалахи я розгледів двох

190

191

міліціянтів у шапках зі значками. Грубими мазками світла вони окреслили з

пітьми спершу наші пики, потім руки. Шляхи ліхтариків розбіглися, і білі

плями світла взялися хаотично вимацувати сніг біля наших ніг.

У місячному сяйві я розгледів контури ременів, що пересікали їхні груди. В

обидвох були рації. Один був низенький і чомусь видався старшим - мабуть, тому що був гладший. Інший - той вищий, підтягнутий - відчувався беззаперечно

молодим. Молодший здався мені справжнім лягавим: з гострим нюхом, блискучими

очима і молодими зубами.

– Показуйте документи, - напористим голосом почав перший, старший і, до того

ж, вусатий.
– Шо ви тута робите?

– У нас немає документів, - озвався Дикий.
– Ми тут гуляємо. А які проблеми?

– Ти рота не розкривай, бо заберемо всіх в участок. Документи! Чуєте? Ану

розійшлися! Розійшлися! Так, в лінію стали! Ану, ти!
– міліціонер звернувся

до мене.
– Ставай тут.

Я слухняно став у лінію з іншими галогенами, чим спробував натякнути друзякам

на сьому групу Таблиці Елементів (напевне, залишуся перформенсистом до

останнього подиху).

– Шо ви тут робите?
– спитав другий.

– Наркотики куримо.

– Я тобі зараз пошуткую! Я тобі пошуткую! Вітя, ану сніг порий там.

Молодший міліціянт, Вітя, спритно розгрібаючи сніг носаком чобота, ніскілечки

не сумніваючись, відказав:

– Курили. Точно курили...
– він підібрав зі снігу торішній недопалок, понюхав, посвітив ліхтариком і викинув.

– Чого кричали?
– продовжив перший, вчергове пройшовшись по нас овалом

електричного сяйва.
– Хочете в участок? Ше раз питаю, ШО ВИ ТУТ РОБИТЕ?

«До людей!
– читалося між рядками.
– До людей, с-суки!»

– Ну... хто шо, - сказав Дикий.
– Тут кожен шукає щось власне.

Міліціянт посвітив йому ліхтариком у лице. Дикий наморщив носа.

– От ти, бачу, ти думаєш, ти тут самий мудрий, - здогадався старший

міліціянт.
– От шо ти тут робиш о першій ночі?

– Я?

– Ти, ти.

– Аз єсмь. Хіба це карно?

– І знають твої батьки, чим ти займаєшся?
– спитав у відповідь Вітя, все

шукаючи у снігу склад злочину. Я коротко реготнув, і гладший міліціянт знову

засліпив нас ліхтариком:

– Наку-у-урені! Ой, підуть... Глянь, Віть, які в них очі...

– Зараз, знайдемо, - міліціянт Вітя розігнувся і струсив рукавиці від

налиплого снігу.
– Де брали? Там, внизу? Признавайтеся, бо підемо зараз по

гарячих слідах, як знайдемо баклажку, труба діло буде. Я вам чесно, хлопці, кажу, так шо кажіть вже.

– Ми чули, як ви тут кричали. Чого кричали, я питаю?

– Можливо, це були не ми, - відказав Дикий.
– Це були Інші. Ідіть шукайте

далі.

– І дайте тим хуліганам! Шоб не кричали більше!
– підтакнув Олежик.

– А ти замовкни!
– гавкнув перший, і світло від його ліхтарика мазнуло по

Ґєниковому кавказькому обличчі.
– Гі-і-і-ИА ТО ШО ТАКЕ?

Міліціонер на мить ошелешено завмер. Я подумав, що зараз його вхопить дзен, і

Віті доведеться викликати швидку.

– Гм-м-м... Схоже на телефон, - припустив Дикий.

– Звідки тут телефон? Чий він?

Дикий викопилив губу, показуючи, що й сам до пуття не розуміє, як це диво тут

опинилось.

– ЧИЙ ТЕЛЕФОН, Я ПИТАЮ?
– світло ліхтарика перепливає з одного обличчя на

інше.

192

193

Дикий шморгнув носом. Пауза.

– Ладно. То мій телефон. Можете мене заарештувати.

– Де його взяв?

– Подарували.

– Вкрав!
– впевнено кинув Вітя.

Старший міліціянт чомусь озирнувся довкола і посвітив ліхтарем поміж дерев.

– Вітя, зроби поверховий обшук. Чи не мають ножів, зброї. А я викликаю сюда

машину.

Вітя вправно обмацав Олежика - спершу ззовні, потім під курткою. Потім саму

куртку. Так само пробігся руками по Дикому.

– Шо таке?
– спитав він, намацавши якусь опуклість у кишені.

– Наркотики.

Міліціянт запхав руку і витяг футляр від окулярів.

– Ти мені договоришся! Чесно кажу: їдеш зараз в участок.

– Показуйте, які маєте документи, - сказав старший, коли Вітя закінчив з

обшуком.

Ніхто не ворухнувся.

– Так. Кажіть, де вчитеся, працюєте? Мовчанка.