Мисливськi усмiшки (збiрка)
Шрифт:
– Кривий Степан?
– Еге! Охотник!
– Так вiн же тепер не охотник: вiн без правов! А живе вiн... Одна... Друга... Третя... Четверта... П'ята... Шоста... Сьома... за четвертою хатою повернете в уличку. Тiію вуличкою у самiсiнький двiр так i в'їдете.
– Спасибi, бабусю!
– Тiльки сьогоднi недiля, мабуть, його вдома нема, на охоту пiшов.
– Та то вже як там буде!
За четвертою хатою вулички нема. Стали.
Бабуся кричить:
– Та куди ж ви? Вже проїхали!
– Та то ж, бабусю, третя хата, а не четверта!
– Дивись, а я думала - четверта. Недобачаю вже я. Не тiльки вулицi, а вже й нитки в голку не вштрикну. Завернули у вуличку i прямiсiнько в
– Драстуйте, Степане! як вас?..
– Iванович...
– Степане Iвановичу! Це ви охотник?
– Охотник то я, конешно, охотник, так тiльки не встиг правов виправить. Без правов. Не охочусь тепер...
– Вовки, кажуть, одолiвають тут вас?
– Нi, такого щось не чувать! Тихо з вовками, хвалити бога, тихо поки що... Зайчики, тi, конешно, попадаються. I густенько... Лисичку iнодi торохнеш... Буваі...
– А троі овець хто зарiзав?
– Троі? Не слихав! Позавчора Секлета, одноосiбниця, заколола, так не вiвцю, а кабанчика...
– А телицi зад хто од'їв?
– Що ви, товаришi? Це - брехня, вiрте совiстi, брехня. Десятий рiк я старшим корiвником. Коли хто навiть ударить, строго взиськую, а не то, що цiлi зади од'їдать... Хто ж це вже пiдкопуіться?!
– Та нi, ми, Степане Iвановичу, про вовкiв!
– Якi такi вовки, коли в мене по 2000 лiтрiв на фуражну корову, а вони - "зади од'їдають"? Хай знiмають, коли не вiрять!
Розтлумачуіте, кiнець кiнцем, у чiм рiч, i Степан Iванович заспокоюіться.
– Так у вас про вовкiв, значить, не чуть? А так поблизу де-небудь?
– Говорили, що кiлометрiв за п'ятнадцять звiдси, у Попiвському, нiби виють. I що справдi нiби комусь зад од'їли... Не знаю тiльки кому - чи телицi, чи комусь iншому...
III
– Поїдьмо, товаришi, на Попiвське! Може, там справдi щось органiзуімо, - каже Кiндрат Калистрато-вич.
– Там-таки справдi бували облави на вовкiв i там-таки і справжнiй мисливець, бо маі i прапорцi, i зможе зiбрати гучкiв-загонщикiв, i знаі, де поставити на номера. А я як фахiвець у цiй справi навчу вас, як полювати вовкiв облавою.
– Поїдьмо! Забились, так уже поїдемо. Сьогоднi, може, вже не встигнемо, ну що ж, лишимося, завтра й пополюімо!
Поїхали.
Кiндрат Калистратович, давнiй убийвовк, розповiдаі про вовчу облаву.
– - Ой, цiкава ця штука, товаришi, облава на вовка. Вовк залягаі на день у густiй хащi i там лежить до ночi i тiльки вночi виходить од'їдати телицям зади, рiзати овечки та лошата. Досвiдчений охотник заранi вже знаі, де вони і, бо прислухаіться до їхнього виття, а то й сам, виючи по-вовчому, викликаі їх на вiдповiдь, щоб уже напевно знати, де саме вони лежать. Коли це все вже вивчено, тодi призначаіться облава. З'їздяться мисливцi, заранi сповiщаються загонщики, з двох бокiв те мiсце обтягуіться шнурком, з прив'язаними на ньому прапорцями. З одного боку, де прапорцiв нема, розставляються на номерах охотники, а навпроти, здалека, заходять загонщики, запускаються, коли ість, собаки... Звiр пiде на охотникiв, убiк вiн не побiжить, бо боїться прапорцiв... От, значить, обложили, стали. Загонщики чекають знака, коли починати... У лiсi тихо-тихо... Iнодi тiльки трiсне гiлочка, упаде шишка, стук-стукне дятел...
Ви стоїте й "прочiсуіте" зором свою територiю: де стежка, де галявина, - щоб заранi вже знати, як бити вовка, коли вiн пiде - чи просто на вас, чи, може, трохи праворуч чи лiворуч. Ви ж знаіте, що й праворуч, i лiворуч на номерах вашi товаришi-мисливцi. Отже, щоб не допустити його на їхню територiю, а щоб вовк був ваш! I тiльки ваш! От почалися гони. Крик, шум, гам. Трiщить десь лiщина, гавкають собаки, стрiляі старшина загонщикiв... Не лiс там у загонщикiв, а пекло.
– Га-ла-ла!
– Пекло це прямуі на вас. Отут уже держiться. Тут уже кожний трiск гiлки - то трiск усiх ваших нервiв. Падiння шишки з ялинки - атомна бомба. Стрибок зайця - мiнiмум стрибок жирафи. Лисиця - тигр. А ви ж зайцiв i лисиць не стрiляіте. Боже борони! Найтяжчий злочин - стрiляти на вовчiй охотi в щось iнше, крiм вовка. I от, нарештi, iде вiн. Я його, товаришi, не тiльки на око впiзнаю, я його ходу за сто метрiв знаю, я чую його іством своїм усiм. I от - мiж кущами - мельк!
– сiре. Раз на мене - вважайте, що вовка нема. З першого пострiлу. А там iще - пострiл, там пострiл. А якась роззява то й не помiтить. А дехто, помiтивши вовка, - на грушу. Буваі й таке. А дехто й собаку, замiсть вовка, стукне. Буваі й таке. Наближаються гонщики:
– Скiльки взяли?
– Трьох!
– Скiльки пройшло?
– Два!
– Ех, ви! Як же це ви зiвнули?!
I от тодi на узлiссi оповiдання про колишнi облави...
– А тодi, пам'ятаю...
– А тодi...
– А раз...
Та що там говорити...
Кiндрат Калистратович аж упрiв, оповiдаючи про вовчу облаву. Очi йому блищать. Почервонiв увесь.
Слухачi зачарованi...
IV
Iдете, значить, ви на Попiвське.
Обабiч дороги, аж ген-ген - куди око дiстаі, закучерявилися зеленi вруна колгоспної озимої пшеницi.
А за зеленями, на пагорках, чорнiі, нiби воронове крило, колгоспна зяб...
Аж ось мчить з гори вiз. Кобильчина летить галопом. На возi стоїть громадянин, кашкет йому набакир, в лiвiй руцi вiжки, а в правiй - батiг, що загрозливо навис над кобильчиною:
– Н-н-н-о! Н-н-н-о!
– Куди летиш, дядьку?
– Вовк!
– Де?
– Отам, на горi, на пшеницi! Мишкуі! Н-н-но! Кiндрат Калистратович, як старий i досвiдчений убийвовк, резюмуі:
– Нiчого вдивительного нема! Може бути! Старi вовки, розлюченi, що нiчого не бояться, iнодi виходять i вдень помишкувать на поле. Буваі. Сiпни, Петре, конi, може, справдi побачимо...
Пiдтюпцем вибираітесь на гору. Праворуч од дороги пшениця пiшла схилом до рiчечки. За рiчкою весь у вербах невеличкий хутiрець.
– Он!
– аж скрикнув Кiндрат Калистратович. Справдi, серед великого лану озимої пшеницi стоїть сiрий звiр. Вiн нахилив голову i щось нiби винюхуі. Потiм починаі гребти лапою землю.
– Хлопцi!
– шепотить Кiндрат Калистратович.
– Один стрибай тут i, пригнувшись, до рiчки. Другий iзстрибуй трохи далi. Петре Iвановичу, ви станете отам за пагорком, а я спущусь до он тiії вербички. Поволеньки сходьтесь i наганяйте його на мене. Я не промажу. А ти, Петре, їдь собi потихеньку дорогою та спiвай, щоб вiн на тебе поглядав. Пiшли.
Всi, попригинавшись, розбiгаються, як наказав старий i досвiдчений убийвовк Кiндрат Калистратович, i починають оточувати звiра. Звiр, видать, не дуже полохливий, бувалий звiр, бо не видно, щоб дуже нервувався. Побачивши, що до нього наближаються люди, вiн потихеньку почав одходити, i тодi тiльки, як гарячий Петро Iванович, не витримавши, побiг за ним, - легеньким скоком подався на хутiрець, прямiсiнько на Кiндрата Калистратовича.
Пiдпустивши звiра метрiв на п'ятдесят, Кiндрат Калистратович вистрiлив.
Звiр дико зааяяйкав, пiдстрибнув i вдаривсь об землю.
Кiндрат Калистратовнч його вдруге... Раптом iз садка крайньої хати одчайдушний крик:
– Тату! Нашу сучку вбили!
I на пострiли, i на крик вибiгають чоловiка з п'ять хуторян...
Тут дозвольте хвилин на п'ять перервати оповiдання...
А через хвилин п'ять ясно вже було все:
– П'ятдесят i не менше!
Зiйшлися на тридцяти.