Роман про Батьківщину

коричневі цятки родимок раковина вуха краплі поту над губами губи тремтять кохаю тебе

більше за життя

Я закушую губи, я закушую губи легенько, бо вони у мене і так пошерхлі і завжди трохи

щемлять, і мені все доводиться користуватися бальзамом для губ — усі 12 місяців, бо взимку

і влітку в мене болять губи Мої знайомі навіть дивуються, бо майже щоп'ятнадцять хвилин я

починаю шукати по кишенях куртки чи наплічника тюбик бальзаму і пояснюю, що в мене

завжди шерхнуть губи, хоч яка там пора року. Мої знайомі часом співчутливо кажуть: тобі

просто не вистачає вітамінів. Мені й справді не вистачає вітамінів. І багато чого іншого мені

також не вистачає.

мама насмажить нам млинців із яблук ми будемо їсти їх зі сметаною тато зварить нам міцної

кави всім крім мами бо вона її ніколи не п'є вона п'є тільки слабенький чай або кидає у

кухоль листочки м'яти і заливає їх окропом і п'є цю зелену воду каже що так їй найкраще ми

сідаємо за стіл усі разом і за столом більше немає місця з нами також наш рудий пес це було

так страшенно давно тепер у нас на кухні порожньо стіл накритий іншою скатеркою і ми не

сідаємо за нього разом

Нам бракує аристократизму, нам бракує свободи думки, нам бракує щирості висловлювання,

і культури взаємин, і економічної стабільності, і бізнес-етики, кондиціонерів у громадському

транспорті, цілодобового безкоштовного інтернету в університетах та поза ними, також

безкоштовних цілодобових туалетів і високої заробітної платні для вчителів, лікарів та

інших, до них подібних, ах, моя дорога батьківщино, розташована майже у самому серці

Европи, як нам із тобою не пощастило. Хоча тобі з нами, здається, також.

Коли не вдається заснути, я з головою накриваюся ковдрою і розповідаю собі казку. Була

собі принцеса, вона любила принца, і принц також її любив. Вона жила у великому

декількамільйонному місті, де на вулицях було багато людей і машин. Принц жив у тому ж

самому місті, але зустрічалися вони завжди у принцеси вдома. Він приїжджав до неї

щовечора останнім поїздом метро і піднімався ліфтом на 16 поверх її будинку, бо принцеси

мають жити дуже високо, інакше які ж вони принцеси. Він приносив їй різні квіти, залежно

від пори року, хоча вона чомусь найбільше любила іриси, бо їхній запах нагадував їй

дитинство, коли вона була ще зовсім маленькою принцесою, і гралася в різні ігри, і ходила в

гості до квітів, бо квіти тоді були її найкращими друзями. Вони бралися за руки що в

передпокої, бо так їм було дуже добре, вони йшли до кухні пити китайський чай або каву по-

східному, і принцеса дивувалася, що принц такий утомлений і так мало говорить. Потім вони

вмикали музику й ішли на балкон, якщо було тепло, і дивилися на зорі, і якщо зірка падала,

принцеса задумувала бажання, — щоб вони завжди були разом і ніколи не сварилися — вона

була певна, що її бажання здійсниться, тому що всі бажання принцес здійснюються.

Сьогодні я познайомилася з бомжем, якого звати Боря. Він став кишеньковим злодієм, хоча

міг би співати, бо в нього непоганий спух і голос. Хоча, здається, співати він і так може сам

для себе, а обкрадаючи перехожих та пасажирів метро, він заробляє собі на хліб. Але це

тільки мої домисли, насправді я не знаю, чи він заробляє на хліб, чи на щось інше, чи, може,

він узагалі не тим займається, а просто розповідає байку про себе, у яку, звичайно, можна

повірити. А можна цього й не робити. Я сиджу на сходах у підземному переході і слухаю

музикантів, які тут щодня грають. Боря підходить, і сідає поруч, і починає підспівувати «я

тебя никогда не забуду», і в нього справді добре виходить. Він дуже пильно дивиться на

мене і запитує: «Ну, то що, я теж міг би співати, правда?» Від Борі пахне спиртом, у нього

сумні темно-карі очі побитого пса. Я думаю про те, що дуже часто можна зустріти людей із

очима бездомних собак, люди часто трохи так, як пси, так живуть і так помирають, хворіють

на такі самі хвороби і виляють хвостом, коли їм якась добра душа кине кусень хліба. Мені

здається, що я також останнім часом живу, як пес, тиняюся містом, утікаю від машин і від

п'яних, щоб вони мене не зачепили, а коли втомлююся, сідаю в підземному переході з

підібганим хвостом і роззираюся навколо жалібними очима. Я безпородний дворняга. Бо в

породистих псів нашийник і медаль на шиї, і шерсть чиста розчесана й лиснить на боках, бо

господарі про них піклуються і годують м'ясом. А в мене боки позападали, і я тремчу від

холоду. Бездомним собакам завжди холодно, вони все шукають місць, де можна зігрітися. Я

киваю головою і кажу: «Правда», — бо я справді думаю, що він міг би співати, тільки з

якихось причин у нього це не вийшло. Боря задоволено посміхається, у нього посмішка

маленького хлопчика, котрому подарували машинку, яку він дуже хотів мати, чи м'яча, чи,

може, йому нарешті вдалося підтягнутися на високій перекладині, і запитує в мене: «Правда,

ти також займаєшся музикою?». Мені не хочеться розчаровувати Борю, але брехати також не

дуже хочеться, і я чесно відповідаю: «Ні». «Але ж ти можеш співати?» — не здається Боря і,

певно, навіть не припускає, що я можу відповісти, що нічого я не вмію і не можу. Я радісно

киваю головою, так мені хочеться його втішити, і, щоб він не сумнівався, доспівую «я тебя

никогда не увижу». Борі подобається, він і собі підхоплює: «защищая тебя от простуды», і

ми співаємо разом. Боря підсовується ближче, запах спирту змішується з іще якимись

запахами, і запитує: «Слухай, а кого ти чекаєш?» Я можу відповісти будь-що, бо на це

запитання є тисячі можливих відповідей: коханого, чоловіка, друга, брата, сестру, подругу,

матір, батька, друзів, із якими ми підемо зараз десь приємно збавляти час, але мені не

хочеться обирати жодну із цих численних відповідей, і я відповідаю, що нікого не чекаю.