Роман про Батьківщину

ще мадам ви дуже красива від вас просто не можна очей відірвати ви як справжня

королівська форель якщо ви розумієте що я маю на увазі

«Насправді річ не у цьому, хоча кажуть, алкоголь допомагає більше витримувати досвід,

тобто бути стійкішими, чи опірнішими, коли доводиться — образно висловлюючись,

рятувати себе від пам'яті».

«Не можна врятуватися від пам'яті, бо зароговіла шкіра на великих пальцях ніг не дає забути

про те, що приходить старість, майже так само непомітно і несподівано, як чергове літо чи

осінь. А ще від старості немає ліків».

«Старість — це не хвороба».

«Ну, тоді це ще гірше».

«На старості треба постійно спати. Це спання рятує від пам'яті. А що би ти робив, якби

людині не потрібно було спати взагалі?»

«Я не зміг би так, тому що все одно заснув би. А ти що робила б?»

«Я, напевно, танцювала би. Всю ніч. Під різну музику. А вдень не могла б рухатися, тому

лежала б у ліжку і їла еклери».

«Цілий день?»

«Цілий день. А потім знову всю ніч танцювала б, а потім знову цілий день їла б еклери. А

потім лягла би поспати».

* * *

Як я скучила за тобою. Я пишу ці слова, ставлю крапку, і, здається, мені вже більше нічого

тобі написати. Але ти просив мене писати тобі, писати довгі листи, і розповідати все, що

відбувається, розповідати, що я роблю, про що я думаю, чого мені хочеться.

Учора увечері в мене боліла голова, я поставила Армстронґа, вимкнула світло, залізла у

спальник, і зрозуміла, що мені більше нічого не хочеться, тільки щоб ти був тут. І я нічого

більше не роблю, тільки скучаю за тобою. Тихо без слів скучаю за тобою. Я навіть не

пам'ятаю, чи довго я так лежала: голос Армстронґа, сіра стеля, шум машин за вікном, і я

скучаю за тобою скучаю за тобою скучаю за тобою стеля наді мною гойдається жовте світло

просочується через зашторені вікна і я думаю що я прожила так багато ночей без тебе і що

сьогоднішня ніч іще одна з таких ночей і ще мабуть багато таких ночей у мене попереду я

навіть не хочу думати як багато мені здається що найбільше тут підходить слово міріади

красиве й холодне слово. Міріади холодних, теплих, жарких, дощових, іще невідомо яких

ночей. Знаєш, без тебе я можу спати тільки у спальнику, бо не хочу застеляти ліжко

простирадлом для себе самої, свіжа постіль пахне вогкістю й холодом, мої простирадла досі

пам'ятають обриси твого тіла, зберігають наші з тобою запахи, і я не можу цього

витримувати. Тому я згорнула їх, ці абрикосові простирадла (бо я не люблю білої постелі,

вона мене лякає, думаю, в мене ніколи не буде білих простирадел) і заховала у шухляду, і

тільки час від часу, коли скучати за тобою стає вже зовсім нестерпно, я пробираюсь у

кімнату навшпиньки, ніби боюся, що мене можуть спіймати на гарячому в моєму ж домі,

виймаю простирадла, занурюю в них лице, як у абрикосову воду, і вдихаю наші запахи. Мій

спальник іще досі пахне горами, вогнем, біля якого ми грілися, водою, яку ми пили, цукром-

рафінадом, бо ми їли дуже багато цукру-рафінаду, і в мене постійно були липкі руки, твоя

рука перебирає моє волосся, моя голова на грудях у тебе, у спальнику я примудряюсь

згорнутись у маленький клубок, і прошу тебе, щоб ти приходив до мене хоча б у мої сни,

тому що наяву не знаю, коли ми побачимося. І коли я зможу почути твій голос із країни, яка

трохи далі, ніж мені хотілося б. Сьогодні я танцювала босоніж у снігу, я хотіла б, щоб ми

танцювали вдвох із тобою, я хотіла би грати з тобою в сніжки, дуже довго, безконечно і щоб

нам не вистачило снігу. Тому я пишу тобі, що нічого не роблю, бо мені не хочеться нічого

робити, бо у мене не виходить нічого робити, тільки скучаю за тобою за сімома морями за

дрімучими лісами і не вірю в те, що для любові немає відстаней, бо я навіть не можу тебе

обійняти, любове моя, але я все одно уявляю, що обіймаю тебе, простягаю руки до тебе, і

вони у мене витягуються на сотні кілометрів, і нічого від мене не залишається, бо я вся у

руки перетікаю, щоб тебе обійняти, любове моя

у роті постійно збирається кров тільки виплюнути її не виходить мабуть я зараз ковтатиму

власну кров тільки ковтати теж боляче дихати боляче говорити боляче кров тече по

підборіддю я не можу знайти хустинок десь вони у мене мали бути вся лікарняна постіль у

крові а що як я засну і захлинуся кров' ю це зовсім дурна смерть може треба повернути

голову набік нехай кров стікає на подушку капає під ліжко вони мали би знати що так буде і

не кидати мене тут напризволяще на цій койці я нікого не можу покликати нічого не можу

сказати у мене губи не ворушаться тільки б мені не захотілося кашляти пальці у мене теж у

крові і мабуть все лице немає дзеркала ця лікарня десь біля зоопарку не можу згадати де у

києві зоопарк як туди їхати якщо від нас і коли я там була востаннє пом'ятою я про це думала

ще перед операцією про зоопарк який тут десь поруч і про тварин у ньому сподіваюсь їм там

не дуже погано і їх там добре годують не так як десять років тому хоча для людей мало що

змінилось за десять років то нема гарантії що тваринами більше переймаються цікаво чи

тваринам також роблять операції і залишають їх напризволяще тваринам іще гірше ніж

людям бо вони нічого не можуть сказати хоча якщо люди говорять це не завжди допомагає

бо їх можуть не почути ще пам'ятаю як допитувалась у анестезіолога перед операцією чи

будуть у мене шрами а він дивився на мене крізь товсті скельця окулярів так ніби не розумів

чого я від нього хочу і я повторила голосніше чи будуть у мене шрами бо мені здалося що

він не чує тоді анестезіолог дивується хворі завжди кажуть такі дурниці які там шрами ну

звісно будуть у вас шрами треба щоб ваше серце витримало ви би краще думали про своє і

серце я не знаю що думати про серце і потім уже не було нічого тільки опісля дуже багато