Вигнання в рай

Але вс ц його закоханост нколи не переходили межу того платончного побожного захоплення пднесеною красою жночност, яке, врешт, було почуттям естетичним - в Сергв прокидався справжнй художник. Вдчули це, до реч, вчител в художнй школ, особливо ж Сидр Маркович, один з найдосвдченших на той час художнх наставникв не лише в Кив, а й в Укран, що до того ж був ще й видатним художником, картини якого виставлялися як в тодшньому Радянському Союз, так за кордоном. Сидр Маркович того лта був просто в захват вд Сергвих успхв. А захопився тод Сергй саме мфологю, врнше особливостями мфологчного мислення й можливостями втлення з його допомогою як фольклорних мотивв, так сучасних модернстських вянь у художнй творчост. Вдчув тим лтом життстверджуючу силу мфу Сергй на диво глибоко й виразно. хоча це його захоплення мфологю не вельми схвально було сприйняте педагогчним колективом художньо школи, який виконував роль деологчного Цербера в надрах радянського Тартару, головне все ж було - схвалення Сидора Марковича, який свом авторитетним словом припинив ус деологчно-полтичн "назди" на свого юного колегу.

Спочатку це була звична вже для всх греко-римська класика, досить докладно розроблена в вропейськй художнй традиц. Потм же прийшла слов"янська мфологя, точнше зараз би Сергй назвав це мфологю укранською, але в той час вн ще досить туманно розумв рзницю мж укранцями, росянами й блорусами, поняття про однорднсть яких з самого дитинства радянським людям вбивалося, вдовбувалося залзними цвяхами радянсько пропаганди, тому вн вважав богами загально схднослов"янськими усх небожителв давньоукранського язичницького пантеону, який був запроваджений в перед-християнську добу в Кив Володимиром для консолдац тодшнього величезного конгломерату народв в дину державу навколо давньоукранських земель. Та як би там не було, а вдчував вн цих богв як свох рдних - це були нби м"язи патрархального духу, якими приводилися в рух крила народно свдомост в намаганн зрозумти й присвоти соб в прийнятних формах всесвт, крила, на яких тепер злтала в небеса художньо уяви його, Сергва творча фантазя. Вс ц Даждьбоги, Велеси, Перуни стали для нього звичними й зрозумлими способами усвдомлення свту, з яких складався дух його древнього народу, як звичними й зрозумлими були см кольорв райдуги, з яких складався блий колр. Так що в свт справжньо художньо майстерност юний талановитий маляр Сергй Богданенко входив через язичницький свт свох предкв - ставав художником вн, стаючи язичником.

Хоча й зараз, ставши християнином, вн аж няк не збирався вдмовлятися в свому творчому мисленн вд тако могутньо духовно сили, як мфологя його рдного народу - адже ж ц могутн дохристиянськ корен зовсм не щезли псля того, як Украна прийняла православ"я вд Константинопольського Патрархату, Украна сприйняла Взантйське православ"я так, як завжди сприймала весь навколишнй свт - в тих же самих, вироблених тисячолттями, деологчних формах, мфологчних формах язичництва. Укранська мфологя - це була нби деологчна мова, на яку перекладалося все ноземне, як взагал все нове й ще незрозумле, на цю деологчну укранську мову була перекладена й блага всть християнства з деологчно мови Взантйського православ"я, блага всть християнства, яка, до реч до того була вже перекладена з семтсько-сирйського оригналу на деологчну мову давньогрецького мфологчно-флософського мислення, теж, до реч, язичницького. Звичайно, не дарма укранський народ сприйняв саме грецьку форму християнства, як найближчу й найзрозумлшу для себе, але засвов все ж згдно з свом власним розумнням у форм свого власного укранського православ"я на пдвалинах власного укранського язичництва.

А няк накше й бути не могло, адже рослинний свт, наприклад, ставши наступною сходинкою в еволюц не порива з свою попередньою формою снування - рунтом, а зовсм навпаки, живе лише завдяки його сокам; як наступники рослин - тварини виникли та снують завдяки свом попередникам. так завжди всюди - можна соб уявити предкв без нащадкв, але нащадкв без предкв не бува. Так взантйське православ"я, прийнявшись на рунт укранського язичництва, стало укранським православ"ям, виборовши право залишатися таким в страшних кривавих сторичних колотнечах утисках з боку нших форм християнства, вдродилося зараз могуттю Кивського Патрархату.

Але розумння всього цього прийшло до Сергя вже значно пзнше, в те ж далеке лто, коли вн ставав одночасно юнаком, художником язичником, найближчими й найзрозумлшими йому були так мфологчн стоти, як Ярило, Лада й Ладо, Лель, Купайло. Звичайно, тим лтом розумння цих язичницьких богв було ще досить туманним, х глибинне розумння прийшло трохи пзнше, з приходом справжнього кохання, тим же лтом вс ц язичницьк уособлення любов мж чоловком жнкою були для Сергя лише вдгомнням його всезагально закоханост в жночнсть, у красу, закоханост в саме кохання, закоханост в лто. Але ж лто, хоча й здавалося в ту пору його життя ще дуже довгим, все ж не було вчним - лто, обпаливши пристрастю червня, перейшовши через полудень липнево благодат, увйшло в прощальну наснагу серпнево плодоносност, за якою - оснь.

Оснь. Скльки Сергй себе пам"ятав, вн завжди любив оснь, примарну, прощальну красу, але та оснь була все ж особлива. Та оснь була дина й неповторна. Та оснь перенакшила, перевернула його свтовдчуття. З тих пр оснь стала - Оснню! З тих пр оснь стала найулюбленшою й найбльш плдною порою року для Сергя.

Оснь. Зараз перед ним постала та незабутня оснь. Вже в кнц лта, на перелом мж серпнем вереснем пд серцем замлоло смутне передчуття осннього холоду - жорстоке усвдомлення безповоротност минулого лта постало перед Сергм вже тод, коли в захмарност всеплодоносного пднесення всевладне свтло ще тримало гордовите чоло сонця в зент слави, з височини екстазу жнив не помчаючи, як прямо перед ситими очима урожаю зрадлив втри вже плетуть оснню змову, слдами перших ластв"ячих перельотв звиваючи у неб гнзда холодних заграв, з яких приплд печалей розлетиться на вс чотири сторони осен. Вже тод. Перш холодн заграви - прощальн прозоро-рожев цлунки останнх теплих днв у блде чоло новопреставленого лта. Вже тод...

Тепер Сергй пригадував: коли ще дихав вн на повн груди духмяним серпнем, коли ще вн цлющий серпень цей, немов цлюще злля, прикладав до ран душ, пив з цього серпня, неначе з келиха плодючост земно, терпке вино буяння пристрастей, - уже тод передчуття холодного жовтневого похмлля народжувалось вд безсило покори, з якою з згасаючо поминально свчки лта краплинами розтопленого воску спливали останн серпнев дн, як з очей, що м нколи не да заплющитись занурення у тугу, течуть свавльн сльози, як нхто й не намагаться втирати. Але вн, переповнений художнми образами й запалом кохання, тод якраз забув, що перетнувши межу вересневих володнь вдчувши на очах полуду оманливих долоней вересневого тепла, треба бути дуже обережним, щоб раптом не опинитися прямо посеред свого серця на роздоржж тих шляхв, як нколи нкуди не виводять. Вн, все ще живучи минулими пристрастями, дал смло йшов плч-о-плч з лтом, яке по вересневих днях, немов по щаблях смерт, повльно сходило на блий ешафот зими з кожним кроком все безнадйнше благало свого безтрепетного ката: "Помилуй, осене, помилуй...", - вн, щасливий коханець краси, не вдчув гркоту цих благань в захмарност свох пднесень. лише заколотник-клен смолоскипом червонолисту запалював вогонь непокори серед приборканих гав, коли в останнм пориванн до життя закуте тло лта напружувало зв"ял м"язи лтепла в сталевих путах перших приморозкв, аж виднокл проймало з жаху холодним потом ранкового туману в лихоманках хворобливих заграв.

Сергй же насолоджувався спогляданням трагчно краси цього величного вдходу в небуття - йому помстився жовтень, коли зненацька накинувся на нього й прокуреними грким, ядучим димом, гнилими жовтими зубами дощових днв почав вгризатися в стражденну плоть його беззахисних надй, неначе в хрусткий недодок яблука, - яблучно-кислий болючий осад споминв так гостро шпигонув оскомою жалю ностальг, що вн, усвдомлюючи, що лто, його лто вдйшло вже назавжди в небуття, вдчув, з якою гркотою у широко вдкритому печально-голубому оц неба зблиснула сльозинка сонця й почув, як у сухотних легенях лсу заструмував нестримним кашлем рвучкого втру крик вдчаю, готовий вирватися з блдих вуст небокраю, прикритих блою хустинкою хмарини. Жовтень. Саме тод Сергй, наче безжальною коханкою, покинутий своми лтнми пристрастями, вдчув даремнсть коловороту всх цих сво захоплень закоханостей, як свою безмежною одномантнстю лише ковзали по поверхн душ, всередин ж, у глибин - лише глухе безгомння порожнеч. Жовтень. Саме тод вн почав писати врш, намагаючись виповнити порожнечу...

з висоти скорботи, на якй схиленого над рядками новонароджених вршв молодого поета тримало кружляння журавлиного вдльоту, вн роздивлявся, як ус, до кого доторкнулись губи жовтнево сльоти, притишують ходу опускають оч, неначе до чогось дослухаючись - зрозумв, що, мабуть, чу не лише вн, як неутшна оснь-удова прозорими блдими пальцями холодних ранкв журливо вигра на чорних клавшах розораних ланв блих клавшах лискучих хмар - фортепано суму звучить сонатою прощання: вслухатися у цю мелодю - найбезневиннший привд доврливо схилити голову на спвчутливе плече серпневих спогадв в очкуванн неминучого гркого часу, коли вже листопад хапливими руками втру з хмар - грон меланхол - почне зривати виноградини печал й жбурляти х жменями холодного дощу в вкно самотност. Вн вдчув себе тод на високй-високй скел самотност посеред океану осен, в який Сергй, зневрений вдлюдник самтник, стрмголов прнув, намагаючись дстатися до самого дна безнадйно туги - а випрнув уже посеред зими...

Зима. Т зими Сергй опинився на самому дн чорно-бло самотност. З такою ясною й зрозумлою чорно-блою чткстю перед ним постало усвдомлення стини, що кохати всх - це не кохати нкого, що кохати когось - це кохати когось одного, кохати ту дину й неповторну, тльки . Але ж, де вона? Нколи до того Сергя ще не засмоктувала з такою силою чорна безодня самотност, огорнута холодним блим саваном зимових хурделиць...

Зима - блий кстяк померлого лта з чорними очницями туги. Зима - на пвслов обрвана розповдь ранку про свою рожеву нжнсть. Зима - блий мармур безкровного забальзамованого морозом дня, коли тоб на долоню повльно пада й тане холодна бла снжинка, як на долоню Бога повльно пада й тане душа новопреставленого праведника. А в амфтеатр простору широкими сходами видноколу холодне сяйво повльно пдйматься на золотий престол сонця, але день такий швидкоплинний - ось вже у вузькому горл сутнок стоть давучкий клубок призахдного сонця - його пекучу сльозисто-червону гркоту так болсно ковта горизонт з рзким прощальним жестом заграви; тод - короткий присмерк, немов вирваний з рук жебрака останнй шматок хлба; а потм - довгий, довгий, довгий погляд ноч, в якому те, що залишаться в очах вд споглядання за стратою невинних, дрижаки зрок проймають небо, так до ранку аж... О цй пор на перехрестях темряви самоти бувало зустрчалися слова й складалися у врш, бувало Сергй х записував, але вс врш виходили чорно-блими голосннями безнад, вс слова були словами самотност, адже - зима: чорно-бле фото осен, негатив лта, рентгенографя весни... Й холодне чорно-бле завивання хурделиц вивтрю в душ тепло багатобарв"я з мелод строкатих спогадв про лто кохання. Це можна назвати забуттям навть зрадою - але це буде перебльшенням: це лише чорно-бле фото кохання, негатив нжност, рентгенографя освдчень...

Пд кнець т зими Сергй зовсм знемгся вд виснажливо неможливост кохати. Але саме ж пд кнець т зими до нього прийшло справжн кохання. Перше кохання. Перше справжн кохання.

Як це не дивно, але Сергй досить часто бачив в школ, адже навчалась вона в паралельному клас, отже була майже його однокласницею. Бльше того, вн у свой гонитв за красою, так би мовити, боковим зором всезакоханост навть вдмчав досить свордну незвичну вроду, навть вдчував до нього симпатю - н, Сергй зовсм не вважав себе якимось невдпорним донжуанистим самцем, якому варто лише махнути рукою, щоб незлченн натовпи закоханих прихильниць миттю збглися вддати йому на пожертву сво серця разом з тлами, оскльки зовсм не був таким вже дуже вродливим юнаком, як, наприклад, його однокласник, високий широкоплечий красень гор Глушко, але все ж таки мало було таких двчат, як вдмовлялись вд пропозиц побачення з Сергм, отже щось жноча стать таки знаходила в ньому. Що в ньому знаходила жноча стать, Сергв було цкаво й самому, але це так залишилося для нього тамницею, як тамницею була, назавжди залишиться вчна тамниця Жнки.