Янголи і демони

Вона дивилась, як Ґлік сидів на місці водія, рішуче виставивши вперед підборіддя. Його батьки напевно були якимись невдахами, ' не позбавленими, однак, почуття гумору, думала вона. Це ж тре- и ба — дати синові таке ім’я. Ґюнтер Ґлік. Не дивно, що хлопець постійно намагається щось комусь довести. Але, попри смішно: ім’я і нестримне прагнення прославитись, Ґлік був по-своєму милий… м’який і безпосередній… як Г’ю Ґран, коли обкуриться.

— Може, краще повернутися до Святого Петра? — терплячі' і. запитала Макрі. — Цю таємничу церкву ми можемо знайти й піз | ніше. Конклав розпочався годину тому. Що, як кардинали дійдуть згоди, коли нас там не буде?

Ґлік ніби не чув її.

— Думаю, зараз треба повернути праворуч, ось тут. — Він повернув карту іншим боком і знову втупився в неї. — Правильно, якщо зараз повернути праворуч… а тоді відразу ліворуч. — Він рушив, збираючись заїхати на вузьку вуличку попереду.

— Обережно! — закричала Макрі. Вона була відеооператором і швидко підмічала все, що відбувається навколо. На щастя, Ґлік теж не був роззяв'ою. Він різко натиснув на гальма, і мікроавтобус зупинився перед перехрестям в останню мить перед тим, як на нього невідомо звідки вилетілд одна за одною чотири «альфа-ромео». Автомобілі промчали на шаленій швидкості, але вже за квартал сповільнилися і різко звернули ліворуч — саме туди, куди збирався їхати Ґлік.

— Маніяки! — спересердя крикнула Макрі.

Ґлік був приголомшений.

— Ти бачила?

— Аякже! Вони нас мало не вбили!

— Та ні, я про автомобілі, — схвильовано сказав Ґлік. — Вони пули всі однакові.

— Це означає лише те, що в цих маніяків убога фантазія.

— В усіх автомобілях було повно людей.

— То й що?

— Чотири однакові авта, у кожному — по четверо пасажирів?

— Ти ніколи не чув про спільне користування автомобілем?

— В Італії? — На перехресті Ґлік подивився в обидва боки. — Та вони тут навіть не чули про неетилований бензин. — Він натиснув на газ і помчав услід за чотирма «альфа-ромео».

Макрі відкинуло назад.

— Що це ти виробляєш, чорт тебе забирай?!

На швидкості Ґлік проскочив квартал і звернув ліворуч.

— Щось мені підказує, що не тільки ми з тобою зараз поспішаємо до цієї церкви.

67

(’-пуск був повільний.

Щабель за щаблем Ленґдон сходив скрипучою драбиною… глибше й глибше в підземелля каплиці Кіджі. У діру демона,думав пій. Обернувшись обличчям до стіни, він розмірковував, скільки ще тісних темних камер йому судилося пережити за один день. Драбина при кожному кроці загрозливо скрипіла, від різкого смороду й вологи можна було задихнутись. Куди ж, чорт забирай, подівся Оліветті,думав Ленґдон.

Угорі він усе ще бачив силует Вітторії, що світила йому паяльною лампою. Чим нижче він спускався, тим слабшим ставало (ілакитне світло. Єдине, що посилювалось, то це сморід.

На дванадцятій сходинці ледь не сталося лихо. Нога Ленґдона натрапила на слизьке від плісняви місце, і він мало не впав. Іі останню мить якось устиг схопитися обома руками за драбину і тільки чудом не зірвався й не полетів на дно. Проклинаючи все на світі, Ленґдон налапав ногою наступний щабель і поліз далі.

Ще через три щаблі він знову мало не впав, але вже не через згниле дерево. Його пройняв жах. Просто перед собою він побачив заглиблення в стіні, у якому лежало кілька черепів. Трохи оговтавшись, він побачив, що на цьому рівні в камері вирубані погребальні ніші і у всіх них покояться скелети. У слабкому блакитному сяйві порожні очні ями й напівзгнилі грудні клітки виглядали страхітливо.

Скелети у світлі полум’я,скривився Ленґдон, згадавши, що тільки місяць тому йому довелося пережити щось схоже. Вечір кісток і вогню.Це була доброчинна вечеря при свічках у Нью-Йоркському музеї археології — лосось із ромом у тіні скелета бронтозавра. Запросила його Ребекка Штросс — у минулому модель, а тепер експерт з питань мистецтва журналу «Таймз» — такий собі вихор з чорного оксамиту, цигарок і великих силіконових грудей. Відтоді вона телефонувала йому двічі. Ленґдон не віддзвонив їй у відповідь. Зовсім не по-джентльменськи,дорікнув він собі і застановився, як довго витримала б Ребекка Штросс у такій смердючій ямі.

Ленґдон відчув велике полегшення, коли замість чергового щабля його нога налапала м’яке вологе дно. Запевнивши себе, що стіни не зімкнуться в нього над головою, він повернувся обличчям до крипти. Вона була кругла і мала в діаметрі близько двадцяти футів. Знову прикривши ніс і рот рукавом, Ленґдон подивився на тіло. У напівтемряві воно розпливалося. Він бачив лише білий силует людини, повернутої в інший бік. Нерухомий. Мовчазний.

Обережно йдучи до цього силуету крізь темряву крипти, Ленґдон намагався збагнути, що ж він таке насправді бачить. Людина була повернута до нього спиною, і її обличчя не було видно, але вона таки явно стояла.

— Гей? — покликав Ленґдон крізь рукав. Нічого. Наблизившись, він зауважив, що людина дуже низька. Неприродно низька…

— Що сталося? — гукнула згори Вітторія.

Ленґдон не відповів. Він уже підійшов достатньо близько, щоб бачити все. Тремтячи від страху й огиди, він зрозумів. Здавалося, стіни камери стискаються довкола нього. Над земляною підлогою, неначе демон, стирчало старече тіло… точніше, його половина. Чоловік, повністю голий, був до пояса закопаний у землю. Руки в нього були зв’язані за спиною червоним кардинальським паском. Тіло трималося більш-менш вертикально, а згорблена спина нагадувала потворну боксерську грушу. Голова була відкинута назад, а очі звернені до неба, неначе чоловік благав про допомогу самого Бога.

— Він мертвий? — голосно запитала Вітторія.

Ленґдон зробив іще кілька кроків до тіла. Сподіваюсь, що так, заради нього ж самого.Наблизившись майже впритул, він заглянув чоловікові в обличчя. Його очі були налиті кров’ю і вилізли:і орбіт. Ленґдон нахилився, щоб пересвідчитись, що той не дихає, кле відразу ж відсахнувся.

— О Боже!

— Що?!

Ленґдон насилу міг говорити.

— Він мертвий, мертвий. Просто я побачив, від чого він помер. — Видовище було страхітливе. Рот у покійного був широко відкритий і набитий землею. — Хтось напхав йому в горло землі. Він задихнувся.

— Землі? — перепитала Вітторія.

Аж тепер Ленґдон збагнув. Земля.Він зовсім забув. Чотири тавра. Земля, Повітря, Вогонь, Вода.Убивця погрожував випалити кожній жертві на грудях символ одного з давніх елементів науки. Першим елементом була Земля. Земний гріб Санті, демона іЧра.Умліваючи від випарів, Ленґдон обійшов тіло. Символог у ньому рішуче відкидав можливість створення амбіграми з цього слова. Земля? Як?Але вже за мить він її побачив. У пам’яті раптом зринули всі давні легенди про ілюмінатів. На грудях у кардинала чорніло тавро. Шкіра обвуглилась, з рани ще сочилася кров. La linguapura…