Янголи і демони

— Зв’язки, до речі, недоведені.

— Немає значення. — Ґлік швидко проглядав статті. — Подивись на Це. У статтях ілюмінатів пов’язують ще з Галілеєм, французькими «Guerenets» та іспанськими «Alumbrados». Тут є навіть щось про Карла Маркса і російську революцію.

— Історію часто переписують.

— Добре, хочеш щось свіжіше? Поглянь на це. Про ілюмінатів згадано в одному з останніх випусків «Вол-стріт джорнал».

Це Макрі насторожило.

— «Вол-стріт джорнал»?

— Вгадай, яка комії’ютеірна гра сьогодні найпопулярніша в Америці?

— «Причепи хвіст Намелі Андерсон».

— Майже вігадала. Вона називається «Ілюмінати: новий світовий лад».

Макрі подивилась через його плече на короткий анонс. «Компанія „Ігри Стіва Джексбна“ створила новий хіт:., квазіісторич-на пригодницька розповідь про те, як давнє сатанинське братство

і Баварії намагається захопити владу над світом. Гру можна чшйти на…»Макрі підвела голову. їй стало зле.

— Чому ці ілюмінати так ненавидять християнство?

— Не лише християнство, — відповів Ґлік. — Вони постають проти релігії загалом. — Ґлік гордо задер голову і вдоволено усміхнувся. — Однак із того, що я щойно почув, випливає, щодо Ватикану вони затаїли особливу любов.

— Та облиш. Невже ти й справді віриш, що той тип є тим, за кого себе видає?

— Посланцем ілюмінатів? Що збирається вбити чотирьох кардиналів? — Ґлік усміхнувся. — Я дуже на це сподіваюсь.

64

Таксі з Ленґдоном і Вітторією промчало одну милю широкою віа делла Скрофа практично за хвилину. Вони загальмували на південному боці п’яца дель Пополо перед самою восьмою годиною. Ленґдон не мав лір, тож переплатив водієві доларами. Вискочивши з авта, вони з Вітторією побачили, що на майдані порожньо й тихо, чути було тільки сміх кількох місцевих мещканців, що сиділи за літніми столиками популярного в Римі кафе «Роза-ті» — улюбленого місця італійських інтелектуалів. Вітерець доносив аромат кави й тістечок.

Ленґдон усе ще не міг отямитись від своєї помилки в Пантеоні.

І Іроте, тільки-но глянувши на майдан, він відразу відчув, що цього разу вони втрапили правильно. П’яца здавалась пронизаною духом ілюмінатів. Мало того, що вона мала форму правильного еліпса, —у самому її центрі височів єгипетський обеліск — чотиригранний кам’яний стовп із виразно пірамідальною верхівкою. Привезені і Єгипту як військові трофеї, такі обеліски розкидані по всьому Риму. Символоги називають їх «величними пірамідами» — ці шпилі с вященної пірамідальної форми, що простягаються в небо.

Коли Ленґдон розглядав символічний моноліт, його погляд натрапив на щось більш значуще.

— Ми у правильному місці, — тихо сказав він, раптом насторожившись. — Подивіться он туди. — Він показав на Porta del Popolo— імпозантну кам’яну арку в дальньому кінці п’яца. Ця склепінчаста споруда височить над майданом багато століть. У центральній точці арки вирізьблене зображення. — Пригадуєте?

Вітторія подивилась на величезний символ.

— Зірка над трикутною купою каміння?

Ленґдон похитав головою.

— Джерело просвітлення над пірамідою.

Вітторія широко відкрила очі.

— Як… Велика державна печатка Сполучених Штатів.

— Саме так. Масонський символ на однодоларовій купюрі.

Вітторія глибоко вдихнула й оглянула майдан.

— І де ж вона, ця клята церква?

Церква Санта-Марія дель Пополо стояла біля підніжжя пагорба в північно-східній частині майдану й чимось нагадувала корабель, що прибився не до тоґо берега. Через риштовання, що заступало фасад, цей кам’яний храм одинадцятого століття здавався ще незграбнішим.

Коли вони бігли до церкви, думки в Ленґдона плуталися. Він здивовано розглядав храм і не міг повірити, що там от-от має відбутися вбивство. Краще б Оліветті поквапився! Носити пістолет у кишені було дивно й незвично.

Сходи, що вели до церкви, мали форму ventaglio— заокругленого віяла, що неначе запрошувало парафіян досередини. Однак зараз цей архітектурний задум виглядав недоречно, бо сходи були заблоковані риштованням і будівельним обладнанням. Спереду стояв знак: «БУДІВЕЛЬНІ РОБОТИ. НЕ ЗАХОДИТИ».

Ленґдон збагнув: церква, зачинена на ремонт, — ідеальне місце для вбивства. Не те що Пантеон. Тут убивця не мусив удаватись до жодних карколомних трюків. Єдине, що було треба, — це якось проникнути досередини.

Вітторія, не вагаючись, прослизнула між двома дерев’яними козлами і побігла сходами догори.

— Вітторіє, — гукнув Ленґдон. — А якщо він усе ще там…

Вітторія наче й не чула. Вона підійшла до єдиних дерев’яних днерей церкви. Ленґдон поспішив за нею. Не встиг він вимовити її слова, як вона схопилась за ручку і потягла двері до себе. Ленґдон затамував подйх. Двері не зрушили з місця.

— Мусить бути ще один вхід, — сказала Вітторія.

— Мабуть, — погодився Ленґдон, полегшено зітхнувши, — але і >ліветті буде тут з хвилини на хвилину. Заходити самим надто небезпечно. Ми стежитимемо за церквою звідси, доки….

Вітторія зміряла його гнівним поглядом.

— Якщо тут є інший вхід,то є й інший вихід.Якщо вбивця шикне, наші справи — ventaglio.

Ленґдон достатньо знав італійську, щоб зрозуміти, що вона має рацію.

У вузькому проході між стінами праворуч від церкви було і ємно й смерділо сечею — типовий запах для міста, у якому кількість барів переважає кількість громадських вбиралень у співвідношенні двадцять до одного.

Ленґдон'і Вітторія рішуче пірнули в смердючу напівтемряву. Десь за п’ятнадцять ярдів Вітторія потягнула Ленґдона за руку і па щось показала.

Він уже й сам побачив. Трохи далі він розгледів непримітні дерев’яні двері на важких петлях. Ленґдон зрозумів, що це porta sacra— вхід, призначений тільки для духовенства. У більшості храмів ці бічні входи вже давно вийшли з ужитку, оскільки через інтенсивну забудову міст опинилися у вузьких щілинах між будинками.