Янголи і демони

Вітторія підбігла до дверей і спантеличено витріщилась на

І >учку. Ленґдон підійшов до неї й побачив на місці ручки велике іалізне кільце.

Він узявся за це кільце й обережно підняв його. Тоді потягнув до себе. Усередині щось клацнуло. Вітторія нервово тупцювала па місці. Ленґдон почав повільно повертати кільце за годинниковою стрілкою. Воно легко повернулось на триста шістдесят градусів, але замок не відімкнувся. Ленґдон насупився. Спробу вав повернути в інший бік. Те саме.

Вітторія подивилася в кінець вузького проходу.

— Думаєте, є ще один вхід?

У цьому Ленґдон не був певен. У добу Відродження церкви будували з таким розрахунком, щоб у разі нападу на місто вони могли слугувати фортецями. І тому дверей робили якомога менше.

— Якщо й є ще один вхід, — сказав він, — то він захований десь ззаду і задуманий радше як потайний вихід, аніж вхід.

Вітторія вже бігла туди.

Ленґдон поспішив за нею. З обох боків провулок затискали височенні мури. Десь неподалік годинник почав відбивати восьму годину…

Ленґдон не відразу почув, що Вітторія його гукає. Зупинившисі. біля вітража з ґратами, він намагався зазирнути'всередину храму.

— Роберте! — пошепки покликала Вітторія.

Ленґдон подивився в її бік. Вона вже стояла в кінці проходу і показувала на задню стіну церкви. Ленґдон неохоче пішов до неї. Біля підніжжя стіни виднівся невеличкий кам’яний бастіон, а під ним — вузький грот, що вів просто у фундамент церкви.

— Вхід? — запитала Вітторія.

Ленґдон кивнув. Точніше, вихід, але зараз це не важливо.

Вітторія стала навколішки і зазирнула в тунель.

— Ходімо. Подивимось, чи там відчинені двері.

Ленґдон розтулив було рота, щоб заперечити, але Вітторія вже тягла його за руку в грот.

— Зачекайте, — сказав він.

Вітторія нетерпляче озирнулась.

Ленґдон зітхнув:

— Я перший.

— Знову галантність? — здивувалась Вітторія.

— Спершу вік, тоді краса.

— Це що — комплімент?

Ленґдон усміхнувся і рушив повз неї в темряву.

— Обережно, тут сходи.

Він поволі просувався в темряві, тримаючись однією рукою за і гіну. Камінь був шерехатий і дряпав пальці. Ленґдон пригадав д. ииіій міф про Дедала, у якому юнак зайшов у лабіринт Міно-і.жра, тримаючись однією рукою за стіну. Він знав, що неодмінно дійде до кінця, якщо триматиметься стіни. Ленґдон просував-

I м вперед, не зовсім певний, що хоче дійти до кінця.

Тунель трохи звузився, і Ленґдон стишив ходу, відчувши, що Віт-юрія йде ззаду дуже близько. Тунель повертав ліворуч, і вони опи-иилися в напівкруглому алькові. Дивно, але сюди звідкись потрапляло світло. Ленґдон побачив контур важких дерев’яних дверей.

— О-о, — сказав він.

— Замкнені?

— Були.

— Були? — Вітторія стала поруч із ним.

Ленґдон показав на двері. У тьмяному світлі, що пробивалося ц-ередини, було видно, що'вони напіввідхилені… а петлі вирвані і гнізд металевим шпичаком, що й досі стирчав у дереві.

Якусь мить вони постояли мовчки. Тоді Ленґдон відчув у темряві, як рука Вітторії обмацує його груди, ковзає під піджак…

— Спокійно, професоре, — сказала вона. — Я лише беру пістолет.

A u цей час у музеях Ватикану в усіх напрямках розбрелися швейцарські гвардійці. У будівлях було темно, і гвардійці мали на собі прилади нічного бачення, такі як у морських піхотинців СЦІА. ' Іерез ці великі окуляри весь світ набував дивного зеленкуватого підтінку. Кожен гвардієць мав навушники, під’єднані до антенопо-діїнюго детектора, якими вони ритмічно махали перед собою — за допомогою таких самих приладів гвардійці двічі на тиждень шу-и.іли у Ватикані електронні жучки. Усі рухались методично — за-і мядали за статуї, у ніші, у шафи, під меблі. Якби вони натрапили \оч на мінімальне магнітне поле, у навушниках почувся б сигнал.

Однак цього вечора детектори не фіксували нічого.

У вечірньому присмерку церква Санта-Марія дель Пополо все-] редині скидалась на темну печеру. Вона нагадувала радше недо-! будовану станцію метро, аніж храм. Неф був суцільною смугою перешкод із вирваних з підлоги плит, цегли, куп землі, візків і навіть одного іржавого ковша. Склепіння підтримували. велетенські колони. У повітрі ліниво пливли порошинки, ледь помітні у тьмяному світлі, що проникало крізь вітражі. Ленґдон і Вітторія стояли під величезною фрескою Пінтуріккіо і розглядали розорене святилище.

Жодного руху. Мертва тиша.

Вітторія тримала пістолет перед собою обома руками. Ленґдон подивився на годинник. 20:04. Тільки божевільний стояв би зараз тут, думав він. Це надто небезпечно.Проте він розумів: якщо убивця досі всередині, то він може вийти через будь-які двері, тому засідка назовні з одним-єдиним пістолетом абсолютно без сенсу. Спіймати його можна хіба що в церкві… звичайно, за умови, що він іще тут. Ленґдон відчував страшенну провину за свою помилку, через яку вони втратили стільки часу в Пантеоні. І тепер він не мав морального права наполягати на заходах безпеки, адже це саме через ньоговони опинилися в цьому глухому куті.

Вітторія тривожно оглядала церкву.

— Ну і де ця каплиця Кіджі? — спитала пошепки.

У химерному присмерку Ленґдон уважно оглядав стіни храму. Усупереч загальному уявленню, у церквах епохи Відродження неодмінно є по кілька каплиць, а у великих соборах, як, приміром, Нотр-Дам, їх десятки. Найчастіше каплиці — це не окремі приміщення, а напівкруглі ніші з гробами по периметру церкви.

Кепські справи,подумав Ленґдон, побачивши, що в кожній бічній стіні є по чотири ніші. Загалом у храмі налічувалось вісім каплиць. Не те, щоб це було дуже багато, але кожну нішу чере:і ремонт затуляв напівпрозорий поліуретан, який мав захистити гроби в альковах від будівельного пилу.

— Це може бути будь-яка з цих ніш, — сказав Ленґдон. — Щоб минатися, яка з них Кіджі, треба зазирнути в кожну. Може, вар-

іо все-таки зачекати на Оліветті?

— Де тут друга ліва апсида? — поцікавилась Вітторія.

Ленґдон уважно подивився на неї, здивований таким знанням

,і і іхітектурних термінів.

— Друга ліва апсида?

Вітторія вказала на стіну в нього за спиною. У стіну була вмон-ювана декоративна плита, на якій красувався той самий символ, що вони бачили на майдані — зірка над пірамідою. Біля неї висі-/м заяложена табличка: