Янголи і демони

— Сеньйоре, скажіть, деця каплиця Кіджі?

— Приблизно за милю звідси. У церкві Санта-Марія дель Пополо.

Вітторія полегшено видихнула.

— Дякую. Ходімо…

— Зачекайте хвильку, — гукнув наздогін їй гід. — Мені щойно прийшла ідея. Який же я дурень!

Вітторія зупинилась. г / і

— Тільки не кажіть, що ви помилились.

Він похитав головою.

— Ні, я не помилився. Я згадав іще щось. Каплицю Кіджі ко-пись називали інакше. Спочатку це була Капела делла Терра.

— Каплиця Землі? — переклав Ленґдон.

— Майже, — сказала Вітторія і рішуче попрямувала до виходу. — Земнакаплиця.

Вибігши на п’яца делла Ротунда, Вітторія швидко витягнула мобільник.

— Командире Оліветті, це неправильне місце!

Оліветті розгубився.

— Неправильне? Це як?

— Перший олтар науки ^-у каплиці Кіджі!

— Де? — Голос Оліветті тепер звучав сердито. — Але містер Ленґдон сказав…

— Санта-Марія дель Пополо: Одна миля звідси. Кажіть своїм людям негайно їхати туди! Залишилось чотйри хвилини!

— Але мої люди вже зайняли позиції тут\Це не можливо…

— Робіть, що я кажу! — Вітторія різко закрила мобільник.

За нею з Пантеону вибіг Ленґдон.

Вона схопила його за руку й потягнула до вервечки таксівок, у яких не було видно водіїв. Голосно постукала по капоту першого авта в черзі. Водій, що куняв на передньому сидінні, умить прокинувся і сів рівно. Вітторія смикнула задні двері й штовхнула Ленґдона всередину. Тоді заскочила сама.

— Санта-Марія дель Пополо, — наказала вона водієві. — Presto!

Ошалілий і наляканий водій натиснув на газ. Авто різко зрушило з місця і помчало вулицею.

63

І юнтер Ґлік тепер сам сидів за комп’ютером, а Чиніта Макрі стояла, згорбившись у тісному мікроавтобусі, і спантеличено дивилася з-за плеча колеги на екран.

— Казав я тобі, — говорив Ґлік, набираючи щось на клавіатурі, — «Брітіш тетлер» — не єдина газета, що друкує статті про цих хлопців.

Макрі нахилилась ближче до екрана. Ґлік казав правду. У базі даних Бі-бі-сі виявилось шість статей про братство з назвою ілюмінати, які ця шанована мережа подавала за останні десять років. Чорт забирай,подумала Макрі.

— А що за журналісти подавали ці матеріали? — поцікавилась вона. — Якісь халтурники?

— Бі-бі-сі не наймає халтурників.

— Але ж тебенайняли.

— Не розумію, чому ти так скептично до цього ставишся? — ображено спитав Ґлік. — Існування ілюмінатів підтверджено великою кількістю документів.

— Так само, як існування відьом, НЛО і Лохнесського чудовиська.

Ґлік пробіг очима по заголовках статей.

— Чула про такого собі Вінстона Черчилля?

— Наче щось знайоме.

— Недавно Бі-бі-сі показувала біографічний фільм про Черчилля. Який, між іншим, був ревним католиком. Чи відомо тобі, що 1920 року Черчилль опублікував заяву/у якій засуджував ілюмінатів і попереджав британців про всесвітню змову проти моралі?

— Звідки ця інформація? — недовірливо запитала Макрі. — З «Брітіш тетлер»?

Ґлік усміхнувся.

— «Лондон геральд». 8 лютого 1920 року.

— Бути не може.

— Ось, помилуйся.

Макрі придивилась уважніше. Так і є. «Лондон геральд», 8 лютого 1920 року. Не знала цього.

— Черчилль був параноїком.

— Він був не один, — сказав Ґлік, читаючи далі. — Здається, 1921 року Вудро Вільсон тричі виступав по радіо з попереджен-тім про посилення контролю ілюмінатів над банківською сис-і смою США. Хочеш послухати цитату з його виступу?

— Та ні, дякую.

Глік, однак, зачитав:

— Він сказав: «Існує сила, така організована, така невловима, і.іка бездоганна й така всюдисуща, що коли надумаєте її осуджу-м. гш, краще робіть це пошепки».

— Ніколи нічого такого не чула.

— Може, це тому, що 1921 року ти була ще дитиною.

— Дуже дотепно. — Макрі спокійно відреагувала на цю шпильку. Вона знала, що її вік починає даватися взнаки. їй було сорок гри, і в густих чорних кучерях уже проступила сивина. Фарбувати колосся було нижче її гідності. Мати, баптистка й уродженка Півдня, привчила її до терпимості й самоповаги. Якщо ти народилася чорною,казала мати, ніколи не приховуй своєї сутності. Щойно спробуєш це зробити — втратиш усе. Іди впевнено, смійся широко, і нехай усі здогадуються, у чому секрет твого гарного настрою.

— Знаєш такого Сесіла Родса? — запитав Ґлік.

Макрі підвела голову.

— Англійського фінансиста?

— Так. Того, що заснував стипендію Родса.

— Тільки не кажи, що він теж…

— Ілюмінат.

— Туфта.

— Це інформація Бі-бі-сі. 16 листопада 1984 року.

— Ми писали, що Сесіл Роде був ілюмінатом?

— Аякже. І якщо вірити нашій шановній корпорації, то стипендії Родса виплачують із коштів, зібраних іще кілька століть тому, щоб вербувати до лав ілюмінатів найталановитіших молодих людей з усього світу.

— Дурниці! Мій дядько був стипендіатом Родса!

— Білл Клінтон теж, — підморгнув їй Ґлік.

Макрі почала нервуватися. Її завжди дратували дешеві сенсаційні репортажі. Водночас вона знала, що Бі-бі-сі завжди ретельно перевіряє всю інформацію, яку випускає в ефір.

— А ось це ти мусиш пам’ятати, — сказав Ґлік. — Бі-бі-сі, 5 березня 1998 року. Голова парламентського комітету Кріс Мулліп зажадав, щоб усі члени британського парламенту, що належать до масонів, публічно в цьому зізналися.

Макрі пам’ятала. Ця вимога згодом поширилася ще й на полі цейських і суддів.

— І що стало причиною, нагадай?

Ґлік зачитав:

—.. є небезпека, що таємні масонські фракції утримують значний контроль над політичною та фінансовою системами.

— Так, справді.

— Зчинився страшний галас. Масони в парламенті обурювались. І мали на це всі підстави. Переважна більшість із них виявилися ні в чому не винними людьми, які вступили до братства лише задля налагодження ділових контактів і доброчинної діяльності. Вони поняття не мали про минулі зв’язки масонів.