Архе

тамтих часів, коли дріт між слухавкою і апаратом не скручували у пружинку. На

диску телефона у кожному віконечку була цифра 9. Чоловік поправив слухавку і

розвернув апарат до мене. Його пальці були перепацькані йодом.

– Подзвониш?
– запитав дивак.

– Кому?

– Богу.

Я сковтнув слину.

– Ну давай, - я зняв слухавку.
– Переказати Йому щось

від тебе?

Дивак посміхнувся.

– Скажи, у Дикого все о'кей.

Я набрав 9-999-99-99-99 - по одній дев'ятці з кожної дірки. Слухавка, як і

сподівалося, мовчала.

– Алло? АЛЛО! АЛЛО! БОГ? БОГ!

Раптом у трубці щось скреготнуло, і я переляканим вигуком випустив слухавку

на підлогу. Дивак (невже Дикий?!), посміюючись, поклав трубку на важіль.

– Помилився номером?

– Зайнято, - збрехав я.

– Зайнято. Гм. Потім подзвонимо. Якщо Він сам тобі не дзенькне.

24 «Чорним» і «зеленим» можуть бути як Гатунки чаїв, так і опіум чи

марихуана.

166

167

Дикий нахилився через стіл і поплескав мене по зблідлих щоках. Потім вставив

мені в рота цигарку і припалив. Я вдячно затягнувсь і випустив дим.

– «Прилуки». Три голосні й чотири приголосні. Гіт сезону, - прокоментував

Дикий.

Я кивнув головою на знак солідарності.

– А от ти, мабуть, Дикий?
– поцікавився я. Дикий кивнув.

– І у вас тут усі такі йобнуті, чи тільки ти один? Дикий знову кивнув.

Я спробував підійти з іншого боку:

– Я хотів би зблизитися з Клубом галогенів.

– Вважай, уже зблизився. Ше якісь питання?
– Та.

Дикий підбадьорив кивком підборіддя.

– Тільки одне. ЯКОГО ХУЯ ВИ ВСІ ТУТА РОБИТЕ?!

Але моє запитання втратило увесь патос, так і не розквітнувши в тиші Опери

пуп'янками поглядів. Бо Дикий кивнув у бік сцени:

– Ти дивись, а я буду розказувати. Це Нестор.

На сцені стояв знайомий мені горбун і стискав своїми клешнями мікрофон. Я

придивився уважніше: на лівій у горбуна не вистачало безіменного пальця.

Горбун підніс мікрофон до уст і повільно видихнув у нього, як це заведено

робити серед сексуально стурбованих. Він владно возніс руку над своїм горбом

і залом. Я побачив його пальці - вони скидалися на сполокане дощем коріння

мандрагори. Музика з патефона принишкла, світло зникло, а згори Нестора

залило жовте світло.

У трубі світла крутився пил. Все інше - у темряві.

Нестор ще раз видихнув у мікрофон. Гучномовці підсилили цей млосний придих до

потріскуючого шуму.

– Доброго вечора, шановні пані, - сказав Нестор таким голосом, що я

розпластався на кріслі та тільки й зумів, що подумати: «Ого-го!». Його логос

– це голос, від якого - тепер я знаю!
– *- мліють жінки. Таким голосом

наділені

168

виняткові. До такого голосу могли наблизитись Елвіс і Фідель, а можливо, ще й

Синатра. Безперечно - але з іншого боку - Том Вейтс. Могли, але не

наблизились. Бо, як бачите, був ще Нестор.

– Доброго вечора, панове. Вам теж, пане Микольцю.

– Одна з пенсіонерок

кокетливо поворушила пальчиками у відповідь.

– Вітаємо вас на третьому вечорі відеоконцептів «Повак-кацці».

Реакцією на те, з яким неперевершеним pronounce горбун вимовив назву

фестивалю - «Пхоу-уек-кац-цеи» - була хвиля схвальних вигуків типу «Нестор, чаду!». Нестор усміхнувся краєчком свого перекошеного рота і дав чаду:

– Надворітрава! Натравідрова! «Ще! Ще!» - волала публіка.

– Енебенерабаквінтерфінтержаба!

Публіка завила. Я, скориставшись моментом, витягнув з горнятка вкраяну

цитрину і покрадьки запхав до рота, по чому теж відчайдушно зааплодував.

Нестор затягнувся сигаретою і, невимушено розвернувшись у профіль, видихнув

дим. До дідька, наскільки бездоганним у своєму імпровізі здався мені цей рух: контрастна світлотінь, дим і пилюка. Це обличчя - настільки потворне, що

варто довіритися його шарму, й воно видасться ликом святого.

Нестор перейшов на довірливий грудний шепіт:

– Я вітаю в Опері Дмитра Менделєєва, нового члена Клубу галогенів. Вітання

галогенам від лялькарів.

Зал у повній сатисфакції кивав головами - незрозуміло, від чого саме... Все-

таки від Нестора, вирішив я.

– Отже, Пх-х-х-хоуекк-к-кацци, - горбун із притиском видихнув у мікрофон.
–

Опера скрипу! ТУТ І ЗАРАЗ!

У відповідь на такий інтонаційний підйом з переворотом публіка застогнала.

Хтось присвиснув, а котрась із бабусь і собі пропищала: «Тут і зараз!».

Аплодисменти.

Нестор знову наблизив до уст мікрофон. У залі миттю запанувала тиша. Кілька

секунд він гарчав у мікрофон - це

169

легко робити, коли маєш захрипле горло. Грудним оксамитом горбун додав:

– І пам'ятайте... На місці пана Менделєєва міг опинитися кожен. ОПЕРА СКРИПУ!

МУЗИКА!

Від його слів у мене по спині пробіглися мурашки. Світло згасло, а залом

розсипалися запаморочливі промені синіх та червоних прожекторів, що

оберталися в усі можливі сторони. Червоно-синю темряву просік промінь

кварцового світла і висвітлив полотнище екрана. Зал заповнився атмосферним

гудінням і потріскуванням - запрацював невидимий кінопроектор.

Дикий нахилився до мене - я здивувався хвилі свіжості, що війнула від нього -

і стиха сказав:

– Нестор тут ніби як директор Опери скрипу і голова Клубу.

– Шо, Клубу галогенів?!

– Ні. Ти ж чув: лялькарів. Це окрема організація, прошу не плутати.

– Конкуренти?

– Стратегічні партнери. Але цей мезальянс довго не проіснує. Сам зрозумієш, чому. О, дивися.

Я глянув на екран.

Жінка з високою завивкою підносить до акцентованих губ сигарету типу slims і

делікатно припалює. Затягується, потім висовує язика і втягує ним запалену