Иностранные языки

Етюд До чого? І звідки бажання? Життя лишилось за сими мурами, а тут, серед сірих холодних стін, замкнулась зо мною смерть. Я не боюсь її. Я кликав її на праве діло, і вона прийшла. Узяла жертву, а потому, як вдячний пес, прибилась до моїх ніг… Тепер вона зо мною. Що ж, дивись там з чорних кутків на мою тінь, чигай на мене кривавим оком… Се тобі нагорода. Але я ще живий. Чую під собою твердий тюремний матрац, бачу своє тіло, простягнене на ліжку, свої великі ноги, узуті у черевики, свої руки,…

Ото сяде Демко в свято під хатою та й почне думати, як то йому з недолі вибитися. І спершу дума про господарство, про коняку, про поле, а тоді вже починає думати про сонце ясне – і як це воно світить, і що воно там світить? А от небо блакитне, чи правда ж, що воно скляне? От якби в його були крила, – полинув би він туди, до блакитного неба, купався б там у сонячному світі, як ота пташечка-щебетушечка в йому купається. А тоді полинув би вище, аж до божого престолу спитатися: чому нема правди на землі?…

Латинська побрехенька, по-нашому розказана Був собі колись-то якийсь-то маляр… ось на умі мотається, як його звали, та не згадаю… Ну, дарма; маляр та й маляр. І що то був за скусний! Там морока його зна, як то гарно мальовав! Чи ви, братики, що читаєте або слухаєте сюю книжку, думаєте, що він так мальовав собі просто, абияк, що тільки розміша краску чи червону, чи бурякову, чи жовту, та так просто й маже чи стіл, чи скриню? Е, ні; тривайте лишень! Таки що вздрить, так з нього патрет і вчеше; хоч…

(Бере в Тульчинського кобзу). Співають Гомін, гомін по дуброві… Туман поле покриває… Мати сина проганяє: «А йди, синку, пріч від мене, Нехай тебе турчин візьме». — «Мене, нене, турчин знає, Сріблом-злотом наділяє». Гомін, гомін по дуброві… Туман поле покриває… Мати сина проганяє… «А йди, синку, пріч від мене, Нехай тебе москаль візьме». — «Мене, нене, москаль знає, Давно в гості закликає. А в москаля добре жити: Ласо їсти, гірко пити, Бусурмена в полі бити…» Тульчинський…

Все се дуже клопотало похилу голову Марини Костянтинівни, дуже вражало її матернє серце, і вона, слізьми гіркими обливаючи рушнички та простиньки, укладала їх у скриньку, промовляючи: – Ото ж дивися, Іванику! Оце тобі дванадцять сорочечок – я ось зверху ложу; а се шість рушничків – тут збоку, а се три простиньки… Дивися ж бо! Ти не дивишся, де я ложу, та потім переб'єш усе, шукаючи. Сорочки, дитино моя, більше тижня не носи та давай заздалегідь мити, щоб не прийшлось у чорній ходити. Та дивися,…

Її звали Наталею. Вона була маненька, їй було тільки сім років. Мати її вмерла років уже з півтора, батько був каліка, та ще й п'яниця. П'яницею він був іздавна, але поки не був калікою та жива була жінка, то він якось там хазяйнував на своєму клаптику землі. Але він, підковзнувшися, впав на льоду, переломив собі руку й тоді вже мало що міг робити. А тут жінка вмерла. Він зовсім розпився, прогайнував господарство, продав землю, – зосталася сама обідрана хатка. Він мало коли бував дома, а в тій хаті…

Ті, що були веселістю й красою Ті, що були веселістю й красою, Прокинувшись на досвітку зі сну,

(1865–1936) ЯКЩО Як зможеш між покірними стояти, Не підкорившись в чесній боротьбі, Як віриш ти собі і прагнеш знати, Чом інші сумніваються в тобі; Якщо за правду ти підеш до бою, Зневажений нікчемами всіма,

…Коли твій човен покинув осоння й захлюпотів під парасолями старої лапастої верби [1] , тоді ти помічаєш раптом, що небо ніколи не буває таке хрустально-голубе, як у серпні. І саме в цей момент життя запахне вранішнім запахом і ти думаєш: чи не повертається буря твоєї молодости? Колись, мільйони років тому [2] , тебе тривожили очі якоїсь романтизованої дівчини, і ти йшов у білий сад, ішов похитуючись, мов п'яний, – така солодка путь була перед тобою. Ти падав на землю й безумствував, бо ти…