Архе

Але коли я зайшов у кімнату, навіть мені, професору Менделєєву, ходячій

галюцинації в галошах, стало не по собі. Впродовж кількох міріадів

наносекунд23 я пробував розібратися: чи то мене беруть на понт, чи я таки

заснув, чи, може, чимось уколовся.

Неоформлений хаос знадвір'я вигідно відтінив тепле кубельце клубу, негайно

причарувавши сутінковою камер-ністю. Стіни, оббиті картонними плитами, поглинали високі частоти, і гучання клубу видавалося німим і стислим. Від

вух, як то кажуть, відлягло. Прилившись уважніше, я відмітив, що картон у

кілька шарів обклеєний фотографіями: витинанки з газет, полароїдні знимки, глянсовані та матові світлини усіх доступних аматору форматів. Схожий антураж

видався мені близьким по духу. З десяток столиків згурмились довкола сцени, ледь освітленої оранжевим світлом галогенової лампи. Присутність останньої я

поквапився розцінити як знак.

Домінуючим був розчинений у м'яких тінях стигло-жовтий - це колір кори, освітленої заходом сонця, опіум вечора в п'ятницю; колір білого вина при

світлі настільної лампи. Добре світло ночі.

Жовтий настрій клубу був старанно проклубочений хмарами запахів, що дозволяли

простежити всі естетичні реверанси шанувальників Опери скрипу: кислуватий

запах залитої окропом цитрини в цукрі, солодкавий аром сандалу, нав'язливий -

сухого жасмину, дзвінкий дух мандаринових шкірок і гострий дотик ментолу, скриплячий поштрик сириці, освіжуючий запах камфори з абсенту, глицевий

прошарок скипидару, гіркий мигдаль і черешневі кісточки з компоту. А ще: ваніль, розігрітий на гвоздиці мед, палена церата, розпечена залізна окалина, клей «Барс», гуталін, свіжа фарба і паркий запар перегрітого діапроектора.

Основою ж усіх запахів залишався тютюновий смоґ, котрий відразу вмикав ланцюг

асоціацій винятково

23 А я встиг розгледіти кожну.

суб'єктивного характеру. Я відшукав очима вільний столик і зайняв стратегічну

позицію лицем до входу.

Немов доповнюючи сутінкову ілюмінацію, горище було тихо, але щільно заповнене

звуками старої української оиери. Якщо не помиляюся, то була сама Соломія

Крушель-ницька. Легке бельканто Оксани із «Запорожця за Дунаєм» і специфічне

поскрипування грамофонної платівки створювали вічно дивну атмосферу дежав'ю.

Об'єкт №2. ЧОРНЕ РАДІО

Його корпус, як правило, відлитий у лунку суцільну коробку з важкого ебоніту.

Вузькі щілини, в яких осідає пилюка, призначені для виведення звуку. Має

коліщатко і шкалу хвиль. Може бути настроєним.

Про перебування чорного радіо у Львові перші натяки відшукуються на полотнах

Евгенія Миська періоду 1923-1928 pp., де чорне радіо опосередковано

передається візіями затінених вікон, тьмяних бра і мертвих ос («Задуха», олія, полотно, 1925). Конкретним власником Чорного Радіо і, відповідно, власне чорного радіо, внаслідок дивного збігу обставин (з розряду тих, про

які потім кажуть: «То ж треба було такому статися!..») став О. Лососєв. Пану

Лососеву вдалося зосередити всю потугу Об'єкта №2 на горищі старого

австрійського будинку по вул. ***, де й була заснована Опера скрипу.

Існує версія, нібито саме крізь Об'єкт №2 у наш світ еманує таке явище, як

ROCK. Щось, що важко окреслити конкретно, позаяк є тільки миттєвістю, рвучким

смиком акорду, торкатися якого раніше не наважувалися. Щось тривожне і

в'язке, поглинаюче. Щось смикає. Стискає. Торкає.

IT ROCKS.

ROCK як момент трансценденції, імпульс світла, від якого на секунду ціпеніють

і почувають себе скалою.

Чорне радіо, якщо таке присутнє в кімнаті, викликає негайний інтерес і

неспокій. Серце тьохне, у душу пропо-

160

161

тіває тривога. Чорне радіо наче маленький вулканчик, який невидимо кипить під

тьмяною ебонітовою кіркою, готовий у будь-яку хвилину вибухнути жахливими

неприємностями. Досвід підказує, що Об'єкт №2, якщо такий потрапив у поле

зору, обов'язково вибухне.

Підсумовуючи, отримаємо: Об'єкт №2 впізнаваний. Крім того, it rocks.

Безумовно, відображенням чорного радіо в Опері скрипу того пам'ятного вечора

став чорний телефон Дикого.

Особисто мені опера найкраще сприймається, коли є можливість відігрітися в

теплі після морозу. Тутешній антураж і гудіння калорифера налаштували на

сентиментальний лад - мені закортіло процідити скляночку винця.

Підійшов кельнер у невимушеному прикиді почат-куючого шизофрена-амбулаторника

(відчувалися мотиви ретро типу «Спортлото '82») і вручив стравоспис. Я ще раз

глянув на кельнера, особливу увагу вділив слонику зі скляними пацьорками-

оченятами, нашитому на грудях безрукавки. Символічно. Помітно, правда, що

кельнер - піонер своєї справи. На справжніх, олдових шизах, прикид лежить

природно й невимушено, як природно сидить на носі маска аквалангіста під час

перегляду «Одіссеї команди Кусто».

– Перепрошую, а по скільки тут сто грамів портвейну?
– цілком невинно

справився я.

Кельнер-амбулаторник глянув на мене з-під гриви скуйовдженого волосся і

шморгнув закладеним носом.

– Прошу пана, то є Опера скрипу. Для вживання алькоголю пошукайте собі місця

деінде. До двадцять другої - тільки етер.

– Ага. Етер, значить.

– Етер, прошу пана, - підтвердив офіціант і знову шморгнув.

– А опісля?

– Опісля у нас розваги закритого типу. Виключно для членів клюбу, прошу пана.

163

– Ага. І почім тут у вас дозняк етеру, добродію?

– Залежить, як волієте. Можу Вам накрапати на миточку таку, в мене там є, -

кельнер тепло усміхнувся, і я не зміг не відповісти взаємністю. Значення

скляних оченят у слоненяти прояснилося.

– Але це так собі, крейцарова соната, - продовжив кельнер.
– У плані ціни й

естетики. Можна кілька крапель на фільтр протигазу. Без прапора - десять. З

прапором -двадцять п'ять.

– Гм... А прапор який?

– Японський, звичайно, - знову усміхнувся кельнер, і я проникся симпатією до