Архе

його зачіски фасону «смерть палеонтолога».

– А для чого прапор, дозвольте поцікавитись?

– Я Вас ним накрию. Можу постояти збоку, поговорити про космос. Це сім

відсотків від замовлення. Найновіші віяння - з норкової шапки. Сорок гривень.

– А чогось такого, ексклюзивного... на толуолі... Шоби з вогником так...

Немає у вас?

Офіціант знову зігрів мене теплом своєї усмішки й заперечно закивав головою.

– Отже?
– нагострив він олівчика.

– Чаю, будь ласка.

Відійшовши від паралізуючого бажання закуняти, яке виникає відразу потому, як

остаточно відтанеш у теплі, я став витріщатися на тутешню публіку.

Всі розмови велися тут тихо або дуже тихо - або не велися взагалі: мабуть, щоби не згубити жодної ноти з опери. Судячи з виразу облич відвідувачів і з

того, як вони вслухалися в найменше потріскування динаміків, найтонше

поскрипування грамофонної голки на платівці, я зробив висновок: ці захоплені

меломани відкрили в житті для себе щось колосальне. Можливо, альтернативу

самому життю.

Немов приманені тутешньою аурою, в Опері скрипу любили погріти кості артисти

лялькового театру на пенсії.

164

Сьогодні вони забилися в тихий закуток біля комина під плакатом з Гітлером і

написом: «КУРИТИ? НА ЦЕ НЕМАЄ ЧАСУ!». Я прозондував поглядом одну із бабусь-

лялькарок - сиділо їх за столом четверо, і ноги їхні були старанно вкутані

картатими коцами. Бабуськи попивали ложечками чай, час від часу підсміювались

і вели свої герметичні розмови. По всьому видно - життя у них вдалося.

Видавалося само собою зрозумілим, що на ніч такі бабусі натирають ноги

пахучим кремом з евкаліптом або ароматизованим гліцерином. Мене завжди

цікавило: чим керувалася дана бабця, коли йшла на лялькарку, що вона осягнула

і що на все це каже внучка. Навіть не наважусь уявити, яку трансценденцію

здобуваєш, сорок років поспіль розігруючи виставу «Гуцик-Буцик».

Сусідками бабусь були три музи гріховного вигляду з темними кільцями довкола

рота - такі бувають, коли довго нюхати клей з целофанового кулька. Музи

мовчки пили капучино-еспрессо і цілеспрямовано фарбували фломастерами дитячі

розмальовки. їх натхнення не знало меж - сама того не помітивши, одна

коматозниця зафарбувала вже добрий шмат стола. Над музами теж висів якийсь

колаж.

Придивившись до нього, я вчергове посміхнувся. На фоні космічної станції

«СОЮЗ-6» накладалися два обличчя космонавтів (особливо ностальгійною видалась

абревіатура «СССР» на їхніх гермошоломах - так і війнуло філателією). Один з

усміхнених підкорювачів космосу стискав у руці листок канабісу, інший -

самокрут. Під плакатом писало: БРАТИ КАШЛЮКИ 365 DIE У КОСМОСІ

Поруч мисткинь, за двомісним столиком розсівся юнак із намертво нахмуреним

чолом. Він належав до тих типів, котрим ліньки (зимно? лячно?!) скидати

головні убори в приміщенні. Він просто зсунув свою плетену шапочку з вух на

чубок і перетворився на концептуальну рекламу вітчизняних презервативів.

Завдяки кудлатим бровам чувак нагадував молодого Мефістофеля на зимових

вакаціях у Східному Берліні 1950-х.

165

Мефістофель по-снобськи недбало гортав свіжу газету - їх у великій кількості

можна було знайти на столику біля комина, що просікав кімнату наскрізь, наче

цегляний пілон. Згодом до нього підійшов якийсь горбун із сухою рукою і

перекошеним ротом; разом вони завели жваву бесіду. Горбун притискав скручену

руку до грудей, наче грак перебиту лапу. Здоровою рукою під час розмови він

виминав масну чуприну.

Із сусіднього покою вийшла екстравагантна дамулька в перуці (вибілені дреди) та великих малинових окулярах. Там, звідки вийшла панянка, панувала атмосфера

вечірки на урановій шахті: я помітив кількох членів клубу, що сиділи у

затишній темряві; продимлену темряву тяли червоні та сині ліхтарики, прикріплені до голови, як у гірників.

Але картонні двері зачинилися, і щільна довершеність п'ятниці знову взяла

гору. Дурманна панна легкою ходою небожительки пройшла повз і сіла поруч уже

знайомої мені пари. Мадам (ізотопне сяйво огортало її зеленкуватим коконом, і

я умовно прозвав її «мадам Кюрі») протягнула горбунові ручку, яку той

пристрасно поцілував. Мефістофель посміхнувся краєчком рота і глянув просто

на мене. Непомітно штурхнув мадам Кюрі та горбуна. Ті підняли голови, подивилися на мене, переглянулись, підозріло заусміхалися, наче змовники, і

почали шептатися. Час від часу хтось із них підіймав голову і дивився на

мене, по чому суперечка ставала запеклішою.

Мені зробилося незручно, і я відвів очі. За хвилину вирішив перевірити, чи

шепчуться надалі тамті троє.

Але всі наслухали оперу. Так само й обсервована мною трійця - в один момент

вони перервали розмову (говорили тепер уже точно не про мене), а чоловіки

театрально приставили пальця до вуха. На їхніх обличчя наповзло таке

тремтливе блаженство, ніби вони удвох залізли в гарячу ванну. Коли арія

Оксани знову перервалася, горбун і Мефістофель повернулися до бесіди.

Дамулька в перуці та окулярах попивала чай, підносячи до рота філіжанку разом

із блюдечком.

В Оперу зайшов іще один чоловік - як наразі, ще юнак, але божевільних чомусь

легше уявляти у зрілому віці. Він окинув поглядом зал, а коли наткнувся на

мене, лице його зігріла тиха усмішка аутиста-дитдомівця. Він упевнено сів

поруч і замовив собі зеленого чаю та вареного згущеного молока на блюдечку.

Наче ненароком, він поцікавився:

– А ти по зеленому не виступаєш?

– Нє, - недбало кинув я.
– Пруся тільки по чорному24. Юнак усміхнувся ширше і

витяг з наплічної сумки

великий чорний телефон старого зразка - року випуску десь так 1950-го. Ще з