Ключ Давидів
Шрифт:
Після припинення гонінь на християн Пресвята Діва повернулась у Єрусалим і жила в домі апостола Івана Богослова на Сіоні. Як свідчить переказ, одного разу пішла Вона на гору Елеонську (Оливну), і там під час молитви побачила архангела Гавриїла, що тримав у руці гілку райської пальми. Він благовіствував Діві Марії, що через три дні Вона переставиться, і Господь вознесе Її, Свою Матір, в Небесне горнє Царство, де Вона перебуватиме з Ним вічно. Повернувшись додому, Богородиця розповіла про все апостолу Івану і почала готуватися до Своєї кончини. Вона заповіла, щоби тіло Її поховали у Гефсиманії, разом з батьками й обручником Її праведним Йосипом.
Господь чудесним чином зібрав в Єрусалим апостолів. Не було тільки апостола Хоми. Коли настав час кончини, успіння Богородиці, о третій годині дня, в приміщенні, де всі зібрались і де на смертному одрі Вона перебувала, раптом засяяло світло Слави Божої, Сам Господь Ісус Христос зійшов з Неба
Церква завжди вірувала, що Богоматір була воскрешена Своїм Сином, Господом нашим Ісусом Христом, і з тілом взята на Небо. Після Успіння Богородиці, коли апостоли під час трапези розмовляли про те, що зникло тіло з Її гробу, сталося видіння Пресвятої Діви на Небі. Вона сказала їм: “Радуйтесь!”, і апостоли, замість “Господи, Ісусе Христе, помагай нам!”, промовили: “Пресвята Богородице, помагай нам!” В пам’ять про цю подію Свята Церква встановила свято Успіння Пресвятої Богородиці.
В науці про богослужби – літурзіці – читаємо: Свято Успіння Богоматері встановлене Церквою з давніх часів. Про нього згадується в творах блаженного Ієроніма, Августина і Григорія, єпископа Турського. У IV ст. воно вже повсюдно святкувалося в Константинополі. За бажанням Візантійського імператора Маврикія, який здобув перемогу над персами в п’ятнадцятий день серпня (28 серпня за новим стилем), день Успіння Богоматері з 595 року став святом загальноцерковним.
Спочатку свято відзначалося не в один час: в одних місцях в січні, в інших – в серпні. Так на Заході в VII ст. 18 січня святкувався день “кончини Діви Марії”, а 14 серпня “взяття на Небо”. Таке розділення цікаве тим, що показує, як стародавня західноримська церква, в узгодженні з церквою східною, розглядала кончину Богоматері – не відкидаючи її тілесної смерті (до чого схиляється римо-католицька церква сьогодні). Загальне святкування свята Успіння 15 (28) серпня в більшості східних і західних церков встановлюється у VII - IX століттях.
Основною метою встановлення свята було прославлення Богоматері і Її успіння. До цієї основної мети в IV - V сторіччях приєдналася й інша – викриття хибного вчення тих богословів, які посягали на достоїнство Богоматері, відкинувши людську природу Пресвятої Діви (відтак, відкидаючи і Її тілесну кончину).
Тропар (основна пісня) свята: “У різдві дівство зберегла єси, в успінні ж світу не залишила єси, Богородице, перейшла Ти до життя, бо Ти Мати Життя, і молитвами Твоїми визволяєш від смерті душі наші”.
УСІКНОВЕННЯ
11 вересня за новим стилем (29 серпня за старим) православна церква відзначає свято Усікновення голови чесного і славного пророка Предтечі Івана Хрестителя. Цей день називається святом тому, що православні присвячують його Богові, а не тому, що він є радісним святковим днем. Це свято смутку й печалі, – тому-то у цей день церква оголошує суворий піст. Подія, що її відзначаємо цього дня, зображена в Євангелії від Марка, яке і читається у храмах:
“І почув про Ісуса цар Ірод (тут мова про Ірода Антипу, або як він ще звався, Ірод-чотиривласник, грецьк. тетрарх, володар четвертої частини країни. Ірод Антипа був сином Ірода Великого, того самого, який хотів знищити маленького Ісуса, побивши віфлеємських немовлят. Після смерті Ірода І (Великого) стався розподіл Палестини поміж його синами. Галілея та Зайордання були віддані Іродові Антипі, землі на північ від них – Іроду Пилипу, а Юдея з Самарією – Архелаю, який повинен був з часом успадкувати й титул царя. Однак Архелай викликав незадоволення як у євреїв так і у римлян, і імператор Август змістив його в 6-му році н. е., передавши владу над Юдеєю римському прокуратору. Син Ірода Великого від однієї з жінок Пилип, котрий не отримав своєї частки спадщини (не плутати з Іродом Пилипом – тетрархом, братом його від іншої дружини), мав дружиною таку собі Іродіаду, яку в нього відібрав і взяв собі за жінку Антипа. Взявши шлюб з жінкою брата свого при його житті, Антипа порушив Закон Мойсея (див. Левит, 20.21). – Авт.), – бо ім’я Його стало загальновідоме, – і сказав, що то Іван Хреститель із мертвих воскрес, і тому творяться чуда від Нього. Інші впевняли, що Ілля Він, а знов інші казали, що пророк, або як один із пророків. А Ірод, почувши, сказав: «Іван, якому я голову стяв був, – оце він воскрес!» Той бо Ірод, пославши, схопив був Івана, і у в’язниці закував його, через Іродіаду, дружину брата свого Пилипа, бо він одружився був із нею. Бо Іван казав Іродові: «Не годиться тобі мати за дружину жінку брата свого!» А Іродіада лютилась на нього, і хотіла йому смерть заподіяти, та не могла. Бо Ірод боявся Івана, знавши, що він муж праведний і святий, і беріг його. І, його слухаючи, він дуже бентежився, але слухав його залюбки.
Та настав день догідний (зручний. – Авт.), коли дня народження Ірод справляв був бенкет вельможам своїм, і тисячникам, і галілейській старшині, і коли прийшла дочка тієї Іродіади, і танцювала, і сподобалася Іродові та присутнім із ним при столі, – тоді цар промовив до дівчини: «Проси в мене чого хочеш, – і дам я тобі!» І поклявся він їй: «Чого тільки від мене попросиш, то дам я тобі, – хоча б і півцарства мого!» Вона ж вийшла, і спиталася в матері своєї: «Чого маю просити?» А та відказала: «Голови Івана Хрестителя»... І зараз квапливо вернулась вона до царя і просила, говорячи: «Я хочу, щоб дав ти негайно мені на полумиску голову Івана Хрестителя!» І засмутився цар, але через клятву й з-за тих, що з ним були при столі, не схотів їй відмовити. І цар зараз послав вояка і звелів принести Іванову голову. І пішов він і стяв у в’язниці Івана, і приніс його голову на полумискові, і дівчаті віддав, а дівча віддало її своїй матері... А коли його учні зачули, то прийшли, і взяли його тіло, і до гробу поклали його...” (Мк. 6.14 – 30).
Окрім буквально-історичного змісту цієї євангельської події, що дає нам приклад сповідання віри та твердості у відстоюванні Істини до останнього подиху, приклад жертовного служіння пророка Божого, який “переміг кров’ю Агнця та словом свого засвідчення, і не полюбив життя свого навіть до смерті“ (див. Об. 12.11), ми знаходимо в цій події також і духовно-символічний зміст. Адже, наголосимо ще й ще раз: Євангеліє написане не тільки для нас, але й про нас.
Придивімось до себе пильніше, і ми побачимо, що всі євангельські персонажі живуть в нас. І Ірод, ім’я якого перекладається як “слава шкіри” – засліплений мирськими, світськими клопотами наш розум, що постійно дбає про зовнішнє, плотське, для якого “шкурні інтереси” стоять на першому місці. Цей розум царює в нас, якщо не Господь стоїть на першому місці в нашому житті. Він воістину є “тетрархом” – тобто не має усестороннього, з чотирьох сторін бачення суті буття, а володіє лише однією четвертою частиною країни (1/4 – символ занечищення бачення, неповнота, духовна сліпота).
І Іродіада також має до нас безпосереднє відношення. Це життя людини тілесне – пожадливості плоті, ниці чуттєві емоції, людські пристрасті, що має двох чоловіків, запліднюється двома єдинокровними братами: Іродом = “слава шкіри” (матеріалізм, грошолюбство, ненажерливість, мамона) та Пилипом = “той, хто любить коней” (а коні в Біблії – символ агресії, войовничості, це бойова одиниця тогочасного війська), – нелюбовністю, насильством, бажанням панувати над іншими, властолюбством, гордістю. Ці то два брати духовно запліднюють життя людини світської, і результатом такого запліднення є дочка Іродіадина – плотська насолода, тілесна радість, задоволення від плотських утіх.
І коли святкується в людському єстві оте “свято” плотського, матеріалістично зорієнтованого розуму, день народження царя Ірода, то ладен він віддати заради цієї плотської радості, заради цього танцю тілесної насолоди півцарства свого. Дві частини людської натури існує в нас – духовна та тілесна царина. І готові ми віддати не тільки тіло, але й душу положити, тільки б не припинявся цей танок вакханалії плоті.
Та існує в кожній людині ще й посольство Боже, благодать, що її дає Господь кожному, – совість наша (Іван = “Божа благодать”). І “вопієт” в нас голос совісті, і докоряє нам, що взяли собі життя шкурне, нице, звіряче, бо Іродіада – також “слава шкіри”. І волає “глас вопіющого” в духовній пустелі наших сердець: Покайтесь! “Голос того, хто кличе: У пустелі готуйте дорогу для Господа, рівняйте стежки Йому!” (Мк. 1 розд.). І боїмося ми Івана, знаючи, що він є розумінням праведним і святим, і бережемо його. І коли слухаємо голос його – голос совісті нашої – то “дуже бентежимось”. І лютиться на нього Іродіада наша – чуття наші ниці – і “хоче йому смерть заподіяти”. І коли слухається розум наш бажання плоті, то глушить він голос совісті, “у в’язницю заковує його”. А коли затуманюється розум наш танком плоті так, що ладен і душу покласти, то на догоду їй вбиває совість у собі – “стинає голову” Івану Хрестителю – і дає в дар пристрастям, подаючи, підносячи на тарелі, на полумиску – урочисто, красиво, прикрашено, мовляв: за кілограм совісті ніхто мені не дасть відро сметани.