Современная проза

— Королево… — простогнав Білявчик. Мені стало смішно: ги, яке дурнувате слівце. — Пробачте, ви не могли б звільнити територію дитячого пляжу? — поцікавився ще один білявчик (у міліцейській формі). — А ми її й не кабалили! — нахамуляв мій. — Як же мене дістала…

Голос Омеляна Косопизда.  Скількі тєбя ждать можно, курва! Голос Харитона Уйобищенки.  Знов макарони, блядь! Голос Альфреда Юхимовича.   А бацили шо нема? Голос Назара Сивухи.  Та не чавкай, ти - чучундра! Голос Магарича чавкає. Деякий час з вагону долинає тільки чавкання, стукіт алюмінєєвих…

Але це відбувалося давно, років тридцять тому. Нині він точно знав, що вагони й тепловози розмовляти не вміють, планував своє майбутнє мінімум на рік, навряд чи вважав його настільки однозначно блискучим та вже точно – не вічним. Тепер йому подобалося їздити вагонами другого класу, там, де люди не лежать,…

– Ладно! Всё! Хватит! Время… Черп, тащи собаку! – Ванзевул долговязой рукою отодвинул Алису к стене и достал большой охотничий нож из кармана пальто. – Этот нож достался мне от деда, он был охотником. На нём много крови животных, – с гордой улыбкой хвастает он Алисе. – Куть, куть, куть… Собачка, иди…

всю кухню, тато ображено говорить: «Не дали послухати». «Бучка тобі, а не слухати», — це Бабуня. «Ага, бучка, — тато хапає з кутка за шафою віник, вручає його Бабуні. — Ось вам і бучок, я ще тут зараз ослона поставлю, ляжу, вам зручніше буде мене бити». Тепер уже Бабуня відмахується від тата, каже,…

і фортеці важкоприступні, і посли згідливі й піддатливі, й ультиматуми некатегоричні й необов'язкові, і ми вперше знесилені й усоте зголоднілі… і ніхто нам не суддя і не вчитель… і ні карти, ні ліхтарика… і дороги наосліп, і стежки навпомацки… і тяжке наше неуцтво… і солодке та дивне…

Ранните заселници бяха погребани в могилите отсреща, прилични на море, настъпващо към прерията. Бяха пристигнали от Азия по старите пътища, когато континентите още са били свързани със суша високо горе, на север. А преди век тук бяха погребани и други. Погребани там, където бяха паднали по време на войните…

— А я боюся, що ні! Я пам’ятаю не лише про власний, але й про твій, Маріє, — дідусь стояв у дверях. Окуляри на носі перехнябилися, на сивій голові панував безлад. — Якщо так звані нащадки можуть бути старими, то ти — саме той випадок, — продовжував він. — Твій онук Францішек сам тобі про це скаже, щойно…

Слою «труп» негайно зворохобило його уяву, і старий знову заходився розмірковувати вголос. — А уявляєш собі мій похорон? У розквіті віку? Якщо вже говорити про квіти, то знаючи твоїх батьків, можна здогадатися, що від них я їх точно не дочекаюся. Ну, хіба якогось гарненького букетика від тебе, — визнав…

На зарінок чорною плахтою лягло вороння - чей вода принесла якусь мершу? Птиці масно каркали, віщуючи поживу. Таки буде дощ. Але не нагло, десь по днині, - бо ворони цоркали сухими писками і вивертали шиї. «Може, обійдеться перебути без наплічної церати», подумав старий, бо не любив тягати зайве. …

В живота обаче — за разлика от света на риториката — всяко зло си има автор и всеки автор — фамилия. Именно за туй не съм се боял да бъда конкретен там, където това е било необходимо, но съм го правил от свое име, без да използвам името на Людмила и съм се старал да боравя пестеливо с неприятните примери,…

Він саме зібрався переступити поріг, навіть підняв ногу — ліву, яка ось-ось мала зробити крок, — коли раптом побачив його. Він сидів перед його дверима, на відстані, меншій ніж двадцять сантиметрів від порога, у блідому відблиску ранкового світла, що пробивалося через вікно. Він спирався червоними пазуристими…

Але дорога до цього зворушливого парадизу проходила досить тернистими місцевостями: весь той дім, ціле те огнище і славетна копальня золота, вимагали не лишень захоплення, а також поту і крови. Критий зеленими квадратиками папи дах над головою, невідомо яким правом, дозволяв опадовим стихіям просякати…

Сива зозуля і далі кує зі старої акації, тільки вже не з нашої. Наша засохла і зять Сергій її спиляв. Та й батька вже нема, відтоптав ряст. А Петро Бойко висвятився у священики і зараз десь у Канаді, серед діашпори слово Боже проповідує. Там його ще слухають, оте Слово… Отак і досі сидів би я напевне…

«Забув, як ходив у калошах, обмотаних рукавами од старої куфайки, що змерзлися за день, мов ті ковганки, й лещатами стискали ноги?..» І на ранок, прокинувшись та поснідавши куснем хліба а яблуком чи кухлем вишневого чаю, заходжувався Свирид коло господарства. А як робити було нічого, нишпорив у дворі,…