Частина друга

Пднявшись по сходах, ми опинилися в будиночку. Пд мою вагою все тоскно затрщало я вже почав подумувати, що глки ось-ось трснуть ми звалимось на псок.

Анчута присв навпочпки бля стни та вказав пальцем теж саме зробити й мен. Ледь я опустився, вн почав невдоволено скаржитися:

– Долга же тот Жуга отвчал на мою просьбу.

– У нього повно справ, - спробував виправдати я сава.

– Ну да... понмаю... Однако ви так впустую тратт врмя...

– Тобто, ми зволкамо?

– Ддда... звалкайат... Нада ж понмать, што всйо большо рождаца с малова. Потом вам тяжл догнать врага...

– Перемогти ворога?

– Ддда... прмагт... Я давно просл Жугу прглядивать за лсовкам...

– А що з ними не так?

Анчута нахилився вперед та заговорив вже бльш тихо, але разом з тим менш зрозумло:

– ...н будт скри, н будт пламн... с малова начнаца большо... Я говорю про лсовков... всгда говорл раньш... Однако вот пршло врмя, ви, люд, начнате пожнать плоди свой... свой бз... бз... бз-пч-нос-т, - ледь вимов останн слово вождь.
– Отвть, зачм ти пршйол?

– Ну так ти ж нас кликав, - вдповв водянику. Вкотре Анчута зада мен теж саме питання, а я все не можу второпати його сенсу.

– Ето ддда... Но пршйол мно ти. А пачму?

– Мен наказали... Мабуть, виршили, що я гдний того, аби вдправитися до вас.

Анчута пдняв свою сухорляву руку та приклав до чола. Врнше, торкнувся свого третього ока.

– Я вжу любова насквозь!
– заявив вождь.
– сть так, кто плтйот сет. сть так, кто м ловт. А сть т, кто в нх попадаца!.. Ви сщтат нас дкарям... Н спорься, ето так... А раз ми дкар, то нчво слушать наш прдупрждня, поскольку он н стоят утнова яйца!

– Я не з таких, накше б не прихав.

Чесно скажу, це брехня. Але мен було потрбно перетягнути Анчуту до себе. Продемонструвати йому поважне вдношення з боку "молодших братв", тобто нас, людей. Що-що, а лестощ недооцнювати не варто.

– Лсовк уж давно подбвают нас на то, штоб ми отказалсь виполнять условя договора с людьми...

– яким чином? Воювати з нами?

Анчута заперечливо замотав головою.

– Я слишал, на лсних вирубках люд стал сльно хворать, - промовив вн.
– Очнь сльно.

– Так, лсорубв укусили клщ, звдси й хвороби.

– Угууу... угу... А знат Жуга, што в Заозйор' появлсь как-то нзнакомци? Што он шастают возл озра... возл главнова тракта в Блий край.

– Куди?
– недочув я.

– Ссс... ссс...

– Сврю? Блий край, це Свря?

– Ддда... Он якшаюца с лсовкам!

– Слухайте, шановний, - раптом мене осяяло, - а чи ви не хочете сказати, наче клщ - це справа рук лсовикв?

– Кто знат... Вот говорять, клщй много в Ссс... в Блом кра... в тамошнх лсах. Можт х кто оттуда првйоз?

– А що за незнайомц бля тракту валандаються? Люди чи нш народност?

– Как раз люд...

– Ну так то може яксь мисливц, чи пасчники?

– Я уж говорл, што вжу насквозь... То люд страни... опасни... А лсовк нам как-то прлагал ту рибу, што поставлям в Новоград, намрно портть. Штоб у вас мор бил...

– Це, сподваюсь, не жарт?

Але так було помтно, що вождь словами не кидався. Вн знову замотав головою та повдомив, наче плем'я лсовикв в Берестянку вовкв насила, щоб т нападали на домашнх тварин.

– Разв не слишал про то, што в столчних лсах волков развлась тьма-тьмущая? Всйо х, лсовков, рук дло.

– А де ж мен цих лсовикв шукати?

– Зачм х скать? В Озйорном урочщ стот х посйолок. Новова вождя зовут Брумом. Молодой он, сльний... Как-то ходл к нму гберлнг договорца про лс для кораблй... Очнь повздорл. Очнь!
– Анчута скрушно закачав головою.

В цей час всередину заглянули два водяника. Вони щось пробулькали свому вождю той ршуче встав.

Судячи з усього, наша бесда добгла кнця. Ми вибрались назовн й розпрощалися. Я рушив до Першосвта, який куняв бля коней. Штовхнув його в плече та наказав збиратися.

– Куди ми?
– схопився парубок.

– Стояну треба знайти. А то вже нч близько, - вдповдав я.

– А що той вождь хотв?

– Розповда усляке... про якихось загадкових незнайомцв... лсовикв... Проте, його слова ще переврити треба.

Ми заскочили на коней похали назад уздовж кромки болота. Я десь бачив галявину бльш-менш придатну для табору. Сказав Першосвту, що там зупинимося, помо та заночумо.

– Тю, а ти казав, що ми не повечерямо!
– посмхнувся хлопець.
– Слухай, а як же Стояна?
– запитав вн.

– Розведемо багаття вона сама нас знайде.

Так, мж ншим, вийшло. Тльки-но розпалили вогонь збралися повечеряти, з-за заростей очерету вихала друдка.

– Як пошуки?
– запитав я у не Стояна знаком показала, що все вдалося.

– А ув вас што?
– двчина зскочила з коня.

– Почув таку думку, буцмто клщв могли наслати лсовики.

Першосвт навть завмер.

– Овва!
– вигукнув вн.
– що ми будемо робити?

– Поки повечерямо, - спробував я пожартувати. А якщо чесно, то й сам того не знав...

8

...Ранок видався холодним. Правда на трав лежала рясна роса, а значить, мркував я, день обця бути спекотним.

Стояна прокинулась сама. Вона пдвелась та присла бля вогню. Протерла заспан оч, озирнулася... побачила мене та зняковло посмхнулася... Не дивлячись на те, мен здалося буцмто й не сподобався той факт, що споглядав за нею. Двчина трохи нервово за теребила косу, очевидно розмрковуючи над ти, чи варто переплтати.

Не знаю чому... можливо це вийшло якось пдсвдомо... але я почав порвнювати мж собою Стояну та Корчакову.

Юнсть, невиннсть... таке соб збентеження нерозумнням того, що вдбуваться у самй соб... Все це мало певну привабливсть. Однак Стояна ще не вмла собою володти. Ще не рас крила сво сили... Зая ж, на противагу друдц, володла дивною чарвнстю, як справжня зрла жнка. Саме це кружило голову, манило, кликало до не.

Що ж те таке?
– питав я себе.
– Внутршня зрлсть? Впевненсть, яка розкрива жночу силу?.. Так, Корчакова випромнювала загадкову енергю, силу яко я не мг пояснити. Вона знала соб цну, мало того - поважала себе. я не помтив, коли пддався тому. Це трапилось саме собою... Щоб я тепер не казав ншим, чим би не виправдовувався, але Корчакова змогла мене полонити. Але ж пройшло якихось два дня!