Частина друга

От, псяче хутро! як тепер реагувати? Залишитись з нею?
– я нервово труснув головою, намагаючись привести себе до тями. Виршив, що зараз не на час виршувати це питання. От повернусь в Новоград, тод буду сушити мзки.

Першосвта я ледь розштовхав. Вн пробубонв, що голодний зараз би було непогано з'сти смажено ковбаски, якою так смачно годували в " Красном птух". А потм знову почав дрмати, й мабуть ув сн щльно налягав на жу, бо почав трошки просмоктувати.

– Пдводься-бо!
– ткнув я хлопця ногою по дуп.

Той сердито буркнув, але швидко вдйшов.

– Боре, а ти б чого хотв пости?
– причепився вн до мене.
– Зая, бачу, для тебе виготовля... то вергуни, то...

– Ось що, друже!
– перебив я Першосвта. Намагався говорити неголосно, щоб не почула Стояна.
– Часу на роздуми у мене було достатньо, тому вчинимо так: ви удвох повернетеся до вирубки... Ти, Першосвту, супроводиш двчину до Пименова, а то мало кого тут носить. А потм вдправишся в Розшуковий приказ до Жуги сава.

– Сам?

– Н, з загоном рестровикв! Звичайно, що сам!

– Але.., - почав голосити хлопець, - але... але...

– Дай договорити! Розкажеш йому про лсовикв та про клщв. Дзнашся про наш подальш д. Чекаю тебе завтра... ввечер... ось тут... на цьому мсц.

– А ти що ж?

– Ну... повештаюся Озерним урочищем... подивлюсь, що тут до чого...

– Сам? Тоб не здаться, що це небезпечно?

Я вдмахнувся та ршуче пдввся. Пдйшов до свого коня та причепив до сдла торбу.

– Отже сндайте!
– кинув через плече.
– А потм вирушайте в дорогу... Я чекати не буду, поду вже зараз.

– Боре, ти.., - пдскочив Першосвту.

– Цить!
– пдняв я руку в знак мовчання.
– Ось тоб грош на таке-нше. Переночуш у Корсаково, зрозумв?

Хлопець щось мляво вдповв та полз в свою торбу за жею. Я заскочив у сдло похав в напрямку селища водяникв. Спробую ще раз переговорити з Анчутою.

До реч, що до свох планв, тут я не лукавив дйсно хотв подивитися на мсцеве життя, як то кажть, власними очима. Можливо, треба ще заскочити в поселення гберлнгв та переговорити з рибалками. Впевнений, що м також що сказати.

Ледь вглибився у власн роздуми, ледь почав вибудовувати плани, як крачком ока побачив якийсь рух вглибин болота. За глинистими пагорбами вщент вкритих дохлими березами, обережно йшов... н, навть крався якийсь чоловк. Я потягнув за поводи, зупинив коня та пильно придивився до незнайомця.

Його поведнка здалась мен пдозрлою. дйсно, - розмркував мй розум, - хто при свому глузд запреться в топ, а не рушить бльш-менш придатними стежками? Мало того, буде йти, озираючись навсбч, наче той злодюжка, котрий лзе вноч в курник.

Тут же пригадались розповд Анчути про тамничих незнайомцв, котр вешталися навколо озера та бля сверйського тракту. Н, тут точно щось не добре коться!

Чолов'яга мене не помтив. Вн рухався крзь невисок кущ вбк поселення водяникв.

Я розмрковував швидко. Чого зволкати? Зскочив на землю, прив'язав до дерева коня, схопив ясеневий лук, витягнув з торби тятиву та накинув на древко. Одягнув на правицю наруч, щоб при стрльб не поранити кисть, потм пару разв примрявся, чи нчого не заважа цлитися. Дстав звичайну стрлу, накрутив на не наконечник та хутко рушив за незнайомцем. Нас роздляло близько пвтораста крокв. Якихось пара хвилин, я наздогнав чоловка бля кромки озера, де вн присв та вдивлявся вбк дикунв.

Крастися було вже важкувато. Заважали зарост очерету. Я вибрався на ледь помтну стежку та крок за кроком пдходив до тамничо фгури. Судячи з усього, це все ж не був мисливець, або звичайний перехожий. Стьобана шкряна куртка; вовнян штани, заправлен у висок чоботи; на ремен виднться невеличкий меч та добротний нж; поряд в трав лежить полотняна торба з припасами. Якщо б я так одягався, то тльки вдправляючись на...

Пд ногою зрадницьки трснула глка. Чолов'яга схопився за зброю та пдскочив. Ми завмерли на мсц, вивчаючи один одного. Я стояв десь трохи менше десятка сажнв вд незнайомця та тримав лук напоготов, але й не цлився прямо, та взагал не робив няких нших загрозливих рухв, пропонуючи свому опонентов зробити вибр. До реч, мен анчого не заважало стрляти, чолов'яга це добре розумв.

На його чол добре проглядалися три довгих блих шрами, явно старого походження. Вони тягнулися до лво вилиц. Чорна коротка бордка, стрижений чубчик, який ще бльше пдкреслював високий лоб, погляд пильний, оч чпк... мцно збитий тулуб... руки м'язист, узлуват... Кожен рух цього чоловка був м'яким, обережним, наче у кшки, котра вийшла на полювання. Це довол небезпечний супротивник.

– Ти хто такий?
– спитав я.

Незнайомець нервово покусував нижню губу, явно розмрковуючи над тим, чи встигне вдбитися, якщо в нього почнуть стрляти з лука. Я помтив, куди вн кинув обережний погляд: бля торби лежав зовсм невеликий кулачний щит. Довол простенький, без усляких взерункв чи узорв, але вд мене не сховалися затерт вдмтини вд колишнх ударв мечем. Отже, ця рч частенько використовувалася, власник зараз подумував про те, що було б непогано тримати цей щит в руц, нж бачити на трав.

– Ти хто такий?
– ще раз повторив я.

– Хмм... Нууу... Матвй... Матвй Шрам...

Голос хрипкий. Вдчуваться легкий акцент... Де я такий вже чув?

– звдки ти, Матвю?

– Хмм!
– чолов'яга нервово оскалився та трохи здвинувся лворуч.
– А тоб що до цього?

– Стй-но, де стош!
– попередив я.
– Не треба випробовувати долю... Так звдки ти?

– З Умойру, а що?

– Чого тут ховашся?

– А це заборонено?
– питанням на питання вдповв Матвй. Сам уже весь стиснувся, наче готуться бгти на мене.

Я трохи при пдняв лук з стрлою та питливо втупився йому в оч.

– Це якось пдозрло, тоб так не здаться?
– пдморгнув я спвбесднику.

– А ти сам хто такий, що шукаш пдозрлих особистостей?

– Скажмо так - з Розшукового приказу.

Обличчя Матвя раптом змнилося. Вн здивовано пдняв брови, на мить розслабився та якось глухо промовив:

– Рука допомоги?

– Е-е-е... так...

– Можливо це прозвучить нещиро, але я сам з Розшукового приказу, - заявив чоловк.

Вн прибрав меч та випрямився. Я все ще залишався стояти на мсц, тримаючи лук напоготов. Матвй неквапливо полз в кишеню куртки за мить витягнув якусь рч. Придивившись, я зрозумв що це була металева бляха у вигляд овального щита з вибитим на ньому гербом - канйським орлом. Зверху цей щит тримала кремезна людська долонь.

– Рука допомоги, - заявив Шрам.

Оце поворот! Виходить, я тут не один такий...

– що ж ти тут робиш?
– обережно спитав у Матвя.

– Мабуть, те ж саме, що ти: придивляюсь за водяниками... та лсовиками...

– Ага... з кущв?
– удливо посмхнувся я.

– Кожний працю, як навчений... Може, вдкладеш зброю? Поговоримо на рвних?

– Ти знаш, а мен нхто не казав, що тут хтось з Розшукового приказу... Не чув н про якого Матвя Шрама.

– Дивно!
– схоже це були не пуст слова. Мй спвбесдник явно розгубився вд подбно заяви. Його величезн жовна заходили ходором, немов ковальськ мхи.
– Дивно! Я стльки вже тут знаходжусь!