Частина друга

Чи тим не взнала, що головонька сива,

Чи тим не взнала, що доля нещаслива?

Не тим не взнала, що головонька сива,

Т а тим не взнала, що доля нещаслива ...

– Ти чого посмутнв?
– спитав Сот. Вн старанно грб вперед. - Занудьгував за батьквщиною?

– Що?
– я вдчув себе, наче чумний.
– Та н! Просто задумався... просто...

– А ти знаш, Боре, хто вперше вдправився в астрал?
– раптом запитав вн мене.

– Не знаю, - вдповв я, знизуючи плечима.

– Чув про Астрального Рибака?

– Н. А це хто?

– О-о-о!
– Сот загадково посмхнувся.
– То цкава сторя... Розповсти?
– не очкуючи на вдповдь, вн почав пд скрип ключиць: - Давно це було... Жив тод один гберлнг на м'я Свен, хоча вс навкруги прозивали його все Свином, бо вн дуже любив посидти в таверн, випити кухоль-другий елю, або ще чогось мцншого. набирався цей Свен до такого стану, що вранц перехож знаходили його в бруднй калюж.

Одного разу збрався вн на риболовлю, але посварився з дружиною. Вона йому каже, мовляв, ти сьогодн знову нап'шся, замсть того, щоб дйсно риби принести, присунешся вщент п'яний. Забрала його рибальськ снаст та замкнула в комрчин. А Свен, парубок впертий! Вислизнув з дому ... напився вщент!
– Сот весело розреготався.
– Трохи пзнше, звичайно, до нього дйшло, що його чека вдома, щоб уникнути розплати, вн зважився на те, щоб наловити риби, без не до сво суджено не повертатися.

Добрв до рчки, зрзав соб вудилище, спорудив волоснь. ржавий цвях став гачком, а грузилом вибрав камнь з бережка. Залз той Свен в човен, закинув вудку ... захропв. Заснув мертвецьким сном.

– Коли прокинувся, - тут Сот зробив невеличку паузу та хитрувато хихикнув, - то тут же поклявся соб не пити бльше ан крапл елю. Чому? Бо його човен висв в деклькох кроках вд краю водоспаду, що виливався прямо в астральне море. Бдного Свена такий страх взяв, що вн вже було думав, наче збожеволв. Але головне, що цей гберлнг все ще залишався живим у цьому самому астрал! Живим! А вд грузила, яке бовталося на волосн та переливалося дивним свтлом, виходили дивн промен, як огорнули човен ледь помтною оболонкою, захищаючи вд згубного астрала.

Гберлнг припинив гребти та втупився в мене хитруватим поглядом.

– Ледь дставшись берега, - продовжив Сот, - цей Свен перелз через борт помчав додому, розмахуючи тим тамничим каменем... метеоритом... Ось так почалася ера астральних подорожей. З тако дурнувато на перший погляд под.

– Це, як я зрозумв, всього лише... казка... легенда.., - сухо кинув свому спвбесднику.

– Ха!
– той схопився за живт та розсмявся.
– Легенда! Ось Зубар - це легенда... це казка, байка... А ось Астральний Рибак - чиста правда. В житт часто бува так, що неймоврн стор виявляються куди бльшою дйснстю, нж цлком реальн оповд. Хба ти не згодний з цим?

– А хба суть в тому, чи погоджусь я, чи н?
– знизав у вдповдь плечима.
– До реч, а що за Зубар?

– Та водяники кажуть, нби в цьому озер з'явилася величезна рибина. Вони Зубарем звуть. Вона частенько хн стки рве. Та й балакають, бува на них одинакв напада.

– Чого ж не зловлять цього монстра?

– Хитра, кажуть, потвора. Не даться. А взагал.., - Сот скорчив кислу пику.

– Тобто ти в те не вриш?

– Н, - хитрувато пдморгнув гберлнг. Вн знову взявся за весла.
– Водяники брешуть, звичайно... Хоча, мен якось медовар казав, що у нього качки пропадати стали. Йдуть до озера попастись, а повертаються не вс. Богдан думав, що краде хто, навть чергував бля озера. Але ось увйде у воду з десяток птахв, а у вечор одн не дорахушся. А нхто ж не приходив, на човн не плавав.

– що вн? Через це поврив в снування Зубаря?

– Поврити, може, не поврив, але на вус намотав! Потм, до реч, якось сам собою припинили й качки зникати...

– Значить Астральний Рибак снував, а Зубар - вигадка?
– нахилився я до води та знову змочив лоба.

– Чесно тоб скажу, що я тут вже клька рокв мешкаю, але нчого дивного не помчав. Так що Зубар - це точно легенда... Або байка.

– Так ти вриш в його снування, чи н?

– Я вже казав, що сумнваюсь.

– Отаке... Тод дивись - ми зараз майже на середин озера.

– що?
– Сот навть озирнувся навколо себе.

– Глибина тут, мабуть, ой-ой-ой, так? Раптом той примарний Зубар переверне човен утягне нас на дно? А ти все так не будеш в нього врити...

– Ти до чого, Боре?

– Що будь-яку байку можна ж переврити. Було б бажання... От скажи, мсця, де той Зубар найчастше бува?

– Ну-у-у... знайдуться. що?

– Взяти, наприклад, качку. Звичайно мертву... Розпороти й черево всередину вкласти розгртий шматок залза. Розгртий так, щоб аж до червоного. Кинути в тому мсц, де та рибина сновига. У воду напустити рибних та качиних потрухв, щоб запашок був... щоб приманити чудовисько...

– що потм?
– здаться Сот зацкавився.

– Як проковтне Зубар приманку... а я впевнений, що вн проковтне, пережовувати не буде... Так ось, як станеться подбне, то чекай, що за пвгодини спливе догори пузом.

– Та ну! Дурниц яксь.

– Як знаш, - я знизав плечима.
– Але розмови про чисту правду та видумку няк не вплинуть на стан дйсност. Вона залишиться собою, незалежно вд того, чи вриш ти в щось, або не вриш.

– Так розмрковувати, значить все перевряти.

– Все, чи не все, але категоричним в таких випадках бути не можна... Хоча з ншого боку, ще невдомо, яка нас буде очкувати "нагорода" за знання "чисто правди".

Подальший наш путь вже пролягав в суцльнй тиш. Здаться, Сот надовго про щось замислився. Навть не помтив наближення берега ми з розгону влетли в пщаний берег.

Я зскочив на землю та кинув гребцю, щоб чекав мене до вечора.

– А ти повернешся?
– озирнувся гберлнг.

– Не сумнвайся, адже я не вигадка... не байка...

я став пднматися по ледь помтною стежкою вгору по крутому схилу...

9

...Лс все ж був якимось недобрим. Може, звичайно, це лише моя упередженсть, адже, врешт-решт, я мг пдсвдомо налаштувати себе на ту думку, що зараз перебуваю на чужй земл, причому роблю те крадькома, а звдси й страхи, звдти й оця настороженсть. Хоча не можна сказати, що все навкруги прямо дихало суворстю та похмурстю. Н, й птахи спвали, та ще й солодко спвали. квти на галявинах пахнули, аж-но в голов паморочилося. Сновигали бабки, пурхали метелики, в трав пробгали дрбн тваринки - жачки, мишки, серед глочок стрибали блочки...

Отже лс, як лс. Н тоб непроходимих зароств, н похмурих вкритих вковчним мохом дерев. Сонця достатньо... Навть втер мсцями вльно прогулються...

Чому ж мен тут не подобаться? Чому я вдчуваю якесь напруження, бажання поскорше залишити урочище?

Ледь спустився з чергового пагорба, як тут же опинився перед величезними заростями папоротей. Вони здималися доверху, наче дивн долоньки, котр чогось випрошували у неба. Йдеш серед цих лапищ, вдчуваш себе маленькою комахою.

Повертатися назад до озера виявилося важче, нж до цього шастати по бору. Не знаю навть чому. Здаться не так далеко залз, а тепер не можу пройти до човна. Невже цей лс мене не вдпуска?