Частина друга

– Тю! А кого ж ти перевозиш?

– Та приходили тут... одн... Хто так не знаю, - хитрувато зщулився гберлнг.
– Грошей дали. Медухи принесли. А я х за це туди-сюди звозив. Мен не шкода!

– Медухи?

– Так! Мцненька... з мбиром... Мабуть у Богдана-медовара дстали. Вн таку славну медуху робить! Днями до нього ходив, на рибу мняв... До реч, дещо залишилося. Дати спробувати?

не очкуючи на вдповдь гберлнг побг в курнь й незабаром притягнув пляшку з зеленого скла. Я прийняв та оглянув з усх бокв, вдзначаючи характерне клеймо в нижньому правому кут у вигляд бджлки. На запах вмст пляшки був начебто нчого, навть примним. Я зробив потужний ковток ледь не вдавився. Горло стис сухий кашель.

– Ох, мцна зараза!
– це все, що змг вичавити з себе, при тому протираючи оч, як нещадно сльозилися.
– Таку на учту не взьмеш!

Гберлнг розреготався теж приклався до пляшки.

– Так той Богдан торгу цим, чи що?
– запитав я у Сот.

– Угу... Хоча в основному вн поставля до Новограда мед.

– А т... його друз, яких ти перевозив...

– Чому друз? Та н! Вони точно не його, Богданов, знайомц.

– Чого так виршив? Звдки у них тод пляшка?

– Можливо придбали... А взагал у Лютикова друзв нема! Вдлюдний вн... Все сам та сам.

– Сам? Н дружини, н дточок?

– Богдан як був одинаком та бурлакою, таким, видно, й помре.

– Слухай, а що до Корчаково?
– обережно спитав я.
– До За Корчаково? Чув в мст, що вн до не свататься.

Це мен згадались чутки двчаток. Першого дня, пам'ятаю, як вони збралися в зграйку та про Заних женихв теревенили. Серед них фгурував Лютиков, якщо не помиляюсь.

– Ха! Ось смх-то! З Корчаковою у нього чисто длов стосунки: вн й мед заганя, а вона, кажуть, славне пиво з нього робить. Та так використову... у стравах всляких...

– Так, пиво у не що треба!
– посмхнувся я.
– Так ти пропонуш з'здити на той бк озера?

– Що це значить "пропонуш"? Коли треба, то можу вдвезти.

– Слухай, Сот, а ти давно тих незнайомцв перевозив?

– Останнй раз це було десь днв п'ять тому.

Останнй раз? Виходить цей вони тут були ранше.

– А ти чого розпитуш?
– хитрувато примружився Сот.
– Натворили бди?

– Та хто його зна... Сам розумш, що з лсовиками справи мати - це якось дивно.

– А чого тут дивного? Там, в Озерному урочище, лси так, що ого-го!

– Та чув... Для суден, кажуть, саме те! Ваш... тобто - гберлнги - ходили до Брума домовлятися.

– Було таке!
– погодився Сот.
– Хотли порозумтися. Але де там! Лсовики хлопц безкомпромсн!.. Боре, може посндамо? А то в шлунку так гуде, в Новоград мабуть чутно.

Гберлнг не чекав на мою згоду, полз всередину будвл. За хвилину вн з'явився з в'яленою рибою сухуватими коржиками. Вдмовлятися я не став ми з ним нашвидкуруч поли. Сот наостанок прополоскав горло медухою, витер рукавом замурзаний рот пшов в кущ подзюрити.

Я тим часом стриножив коня та пдготував деклька звичайних стрл, навернувши на них наконечники.

– Овва!
– здивувався Сот, побачивши мене з луком.
– Тебе-то хоч потм чекати на тому берез? Чи вдразу повертатися?

– Коли до вечора не прийду, то повертайся... А коня в такому випадку можеш соб забрати.

– Як ти кажеш тебе звуть?
– гберлнг якось дивно подивився на мене.

– Бор. Бор Головорз.

– Ага... Головорз з Дому д Дазр?
– посмхнувся Сот.
– Так у тебе на акетон написано.

– А ти, виходить, ельфйську розумш?

Гберлнг не вдповв й пшов збирати сво пожитки в човен. Пара хвилин ми з ним вдправились на далекий захдний берг.

Сонце вже пднялося високо. Небо набуло яскраво-блакитного кольору... нжного-нжного... пробуджуючого яксь тепл спогади. У нас, на нгос, теж таке небо...

Стй-но! Ти сказав "у нас, на нгос"?
– мене наче громом вдарило. Але крм цих слв анчого ншого не пригадалось. От дивина!

Я черпнув рукою води з озера та обтер обличчя. Сподваюсь, сонце мен мактру не напекло, а то мало чого ще в мозку вистрибне.

– А ти, добродю, звдки?
– раптом спитав мене гберлнг.

– Е-е-е... З нгосу.

– Помтно... Я так вдразу подумав.

– Й чим же помтно?

– Сказав "учта"... Так зазвичай, у вас кажуть.

– А ти бував на нгос?

– Та як сказати.., - гберлнг зщулився. Вн явно не хотв розповдати про власне минуле.
– А ти давно звдси вихав?

– Не рахував... проте, мабуть, давненько... давненько.., - сказав це, а сам раптом зрозумв, що взагал не пам'ятаю, коли покинув той алод.

Весла розмрено плескали водою. Цей звук заворожував, заманював у тенета спогадв.

Пзня весна... ще толком не жарко, але й не холодно... Зелений бережок... Неширока рчечка... Вже вечор, й тому холоднша повтря ... Над водою дзижчать зграйки комарв... Десь тьохкають птахи...

– Ой-но, пду я до броду по воду, - линуло звдкись здалеку. То втер принс стрункий хор жночих голосв. Я пдскочив, озирнувся. Чую чийсь спв: - Гей-но вези мене, взничку, до роду!

тут раптом вриваться нший голос, густий, наче патока:

– А крич, не крич, двчинонько, моя, Одреклася родинонька твоя...

– Що ти кажеш?
– марево на мить розвялося одним питанням гберлнга.

Я дивлюсь на нього не можу второпати, що коться. В вухах лине той пронизливий голос... аж мурахи по шкр бжать...

вн знову затягу:

Ой-но, пду я до броду по воду:

– Гей-но вези мене, взничку, до роду.

– А ти к рич, не крич, двчинонько, м оя,

Одреклася родинонька твоя.

Широка рка береги позаймала,

Скрзь селом йшла – родина не в пзнала.