Частина друга

Ми з Першосвтом оминули звален в купу величезн тесан дерев'ян стовбури й вихали на велику длянку. Крокв за двст звдси виднлася будвля лсопилки. Людей тут було небагато, вони чомусь не працювали, а сидли маленькими групками.

– Гей! Де тут знайти керуючого?
– запитав я у одних.

– Да тама он!
– вказали нам на дерев'яну будвлю.

– А чому тут тиша така?
– запитав Першосвт.
– Сталося чого?

– Так, мл чловк, вдш от клщй спаса нт.

– Тобто?

– Тю! Ну каво укусят, сразу болт, - запекло затараторили люди.
– Жар, брд... лхорадка... лжш, ак брвно... Тошнт, только голову поврнйош... Да тло всйо ломт, словна на нпогоду.

– Уж два дсятка работнков слягло!
– заявив нший чолов'яга.
– Визвал з столци свящнков да друдов. Думают, што ето дло рук мпр.

– Чого так?
– здивувався я.

– Да могл завзт гадость какую-то со свох пустинь...

– А що, клщ в пустелях водяться?
– здивувався Першосвт.
– Та звдки тут мперськ поспаки? Ми ж не на Святй Земл, врешт решт!

– О!
– чолов'яга поважно захитав головою.
– Аткуда, да аткуда! Ет сволоч умудряюца бить впутаним во всх подозртльних длах! Помнш, как било на Умойр? л Форокс? Чйни уш там торчал?

Ми з Першосвтом перезирнулися. Здаться, вн також не особливо знав, чи вуха там побачили мсцев лсоруби.

Я ж мж тим пригадав слова Сави - вантажника Мухова: "...ето всйо чрз клщй! Мол, кусают оттово люд болют... страх как болют... Лежат, ак мйортви".

– Работи стал!
– заговорив нший чоловк.
– А нам см' кормть нада! То ж прходм... да осторожно пробум лс валть да разплвать на доск... Щас сдм, ждйом разршеня на оно.

Тут я бля лсопилки помтив постать Бернара. Вн та ще дво священикв стояли над людським тлом, що було накрите старою дерюгою, запекло про щось сперечалися, при тому частенько вказуючи вбк. Я прослдв напрям та побачив ще одну людину. Судячи по характерному одягу невеличкому ведмежат, який сидв поряд з ним, це, скорш за все, був друд. Вн щось варив у казан на невеликому вогн, помшуючи дерев'яною палицею. При тому робив вигляд, наче поряд нема няких церковникв.

Бернар побачив нас тут же залишив свох товаришв, рухаючись назустрч. Ми з Першосвтом пришпорили коней та похали вперед.

– Доброго ранку!
– сухо привтався паладин. Було помтно, що вн був чимось роздратований.

Я зскочив вниз та спитав про справи. Бернар сердито хмикнув та сказав, що стикаться з подбним вперше.

– Борррдль дйо мерррд... Повний срач!
– неочкуване вилаявся паладин.
– Клщ й ранше кусали, але щоб з таким ось результатом.., - тут ельф вказав рукою кудись убк.

Я повернувся жахнувся: за горою повалених дерев пд саморобним навсом лежало з пвтора десятка людей.

– Овва!
– вирвалось само собою.
– Жив?

– Поки ще жив, - хитнув головою Бернар.

– що це означа? Захворли?

– Хтозна! Ми тльки годину назад сюди прихали... Якщо врити друдам, все через клщв. Прямо напасть якась! Весь лс навколо лсопилки кишить цими стотами.

– А друди тут давно?

– Другий день. Мж ншим вони кажуть, що чули про так випадки... Хоча мен здаться, вони й сам мастаки витворяти щось подбне.

– Ти х в чомусь звинувачуш?

– Н, - роздратовано вдповв Бернар. Не дивлячись на це заперечення, мен чомусь подумалось, що ельфу дуже б хотлось бачити винними саме друдв.

– А чому лсопилку не закриють?
– спитав Першосвт.
– Та тут треба все ретельно переврити...

– Ще повчи нас, що робити!
– огризнувся паладин.
– мж ншим, нас вже покликали, коли тут почався суцльний мор! Мський приказ занадто довго колупався в одному мсц!

– Друдв також приказ покликав? - промовив я.

– Та це Добромил Лтов, керуючий лсопилкою, наполг!
– невдоволено кинув ельф.
– До реч, ось той чолов'яга з ведмежам - Благолюб Пименов.
– Сказав так, наче я повинен був його знати.
– Зараз варить якесь злля. Буде пробуватиме самостйно лкувати...

– А ти чим невдоволений?

Чесно кажучи, я вже знав вдповдь. Тим паче паладин сказав "самостйно", та й ще з таким соб глузуванням. Бернар бачив в цьому друд суперника. Так-так, вн, як паладин, як служник Церкви, няк не мг змиритися з тим, що прийдеться спвпрацювати з язичниками. А якщо т ще й вилкують хворих лсорубв (без допомоги церковникв), то легко може народитися пдстава для подальшо недоври до Церкви Свтла.

– До реч, тут Стояна, - заявив Бернар.
– Вона зараз яксь травки збира.

Я кинув погляд на лс та побачив серед дерев чиюсь невеличку фгуру.

– А вона знаться з цим Благолюбом?
– спитав у паладина.

– Можливо... Коли я прибув, то мен повдомили, що вона допомага йому. все.

– Ясно... Отже, мен вже зрозумло, що ти з нами не подеш?

– Поки н... Вибачай... Плани рзко змнилися... Треба з цю справою розбратися.

– що ти будеш робити?

– Ми, - поправив мене паладин, хитаючи головою вбк свох товаришв.
– Ми будемо робити... Якщо вдверто - спробумо лкувати Свтлом.

Я погладив морду коня, поглядаючи при тому на тла пд навсом.

– Серед лсорубв шириться чутка, буцмто в появ тако велико клькост клщв повинна мперя, - повдомив я ельфа.

– Завжди ми в чомусь шукамо руку якихось ворогв, - роздратовано вдповв той.
– А найчастше причиною проблем виявлямось ми ж сам. Все через власну безграмотнсть, яка й призводить по помилок...

– в чому ти бачиш нашу, людську, провину? Конкретно в цьому випадку?
– я кивнув на нерухом тла лсорубв.

– В чому? Як би це зараз дивно не прозвучало, але я погоджусь з Пименовим... з друдом... Ми прийшли в цей свт... а конкретнше - в цей лс... нещадно його вирубамо, плюючи на всх нших стот! Невже думамо, наче нам за те нчого не буде?

– Овва! Так ти вважаш, що це, так би мовити, кара?
– ощирився я.
– За вирублен дерева? Ти хоч сам в це вриш?

Паладин нчого не вдповв, тим самим пдтвердивши мо припущення.

Першосвт, який робив вигляд буцмто йому не цкава наша розмова, сидв на кон та дивився кудись вбк. Я прослдв його погляд та лише побачив метелика, який пурхав над квтами. Невеличкого жовтого метелика.

– Слухай, Боре, - довол голосно промовив хлопець, не вдводивши очей з галявини. Вн начебто вдчув мою увагу.
– Я от що раптом подумав. Оця лтаюча стота... метелик... Чи зна вн про наше снування?

– Тобто?

– Ну от уяви соб, наче ти - це вн... Або якийсь жук... мураха...

– що?

– Чи знаш тод про снування людей? Знаш чим вони живуть, що роблять?.. Або чув ти про астральне море, яке пожира землю... цей острв?

Я здивовано поглянув на хлопця. На якусь мить здалося, наче вн мене пддражню. Але хлопець був цлком серйозний.

– Н, - раптом захитав вн головою, - для тебе... для метелика цей острв взагал увесь свт! Як для нас Сарнаут... колишнй Сарнаут... А поза ним - нчого нема. Просто нема!