Частина друга

Ми минули клька хуторв, прохали пару поселень лише к вечору дсталися заболочено луки, яка була початком Мороку. Стояна тут же вдпросилася, пославшись на вдале мсце для збору, рушила до кущв у пошуках свох трав. А ми з Першосвтом об'хали якесь маленьке озерце та попрямували дал.

Йти безпосередньо крзь болото було нерозумно, та й небезпечно. Ми прямували по тонкий стежц вздовж березняку, огинаючи драговину, з яко голосно квакали жаби. Над головами тучами носилися комари та якась зелена мошка. Вона противно дзижчала над вухом та настирно лзла в рот, ледь ти його вдкривав.

Десь за пвгодини ми натрапили на першого водяника, який копирсався в однй з заплав. Вн старанно вошкався в болотц, щось витягуючи свом довгим багром.

– Доброго вечора, шановний!
– голосно промовив я, чим, здаться, перелякав цю стоту.

Водяник рзко обернувся втупився на нас своми лупатими очима.

Що не кажи, але вн дйсно був потворного вигляду. Уявть якусь дивну помсь величезно риби (правда чомусь з трьома очима, один з яких прямо посередин лоба) з не менш величезною жабою, котра стоть на двох кривих тонких лапах. Шкра у ц стоти була схожою до мерця ­ - якась синювато-зеленувато-сро-бла в крапинку. А на пиц на вс боки стирчали чи то яксь гребнц, чи то голки... чи бозна що!

Тьху ти! Мене аж затпало!

– Хай мене громом вдарить!
– здаться, Першосвта ця стота також вразила. Хлопець тихо вилаявся та потм додав: - Та вн блдий, що срака. Й такий же страшний...

– Вечр добрий! ­- повторив я.

Водяник видав дивний звук та стиснув свй багор.

– Срань ти, нхазова!
– тихо бурмотв Першосвт, осняючи себе святим знаменням.
– Чого тльки в Сарнаут не знайдеш!

– Та тихо ти!
– цикнув я на напарника.
– Поводься чемно.

Водяник тупався на мсц, продовжуючи нас роздивлятися. Його нарости, схож на плавники, нервово заспалися збоку-вбк.

– Який сморд!
– не витримав Першосвт, закриваючи пальцями нс.

Дйсно, смердло так, буцмто зпсувалося сто риб разом.

Водяник нчого не вдповв. Лише довго шамкав величезним ротом, немов не мг няк надихатися.

– Як знайти Анчуту?
– голосно спитав я.

Смердюча стота знову затупала на мсц, здимаючи з дна купу гною. В повтр розлився характерний запах протухлих курячих яць. Водяник нахилив голову набк безмовно зашамкав своми широчезними пухкими риб'ячими губами.

– От, псяче хутро! До селища далеко?
– роздратовано кинув я.

Цього разу водяник зреагував бльш адекватно та вказав свою сухою кстлявою рукою кудись праворуч.

Ледь ми вд'хали, як Першосвт з часткою зневаги промовив:

– Я вважав, що розповд про них дещо перебльшен... Але ж ц стоти дйсно двох слв злпити не можуть. Та й виглядають, наче...

– Та припини ти!
– гаркнув я.
– Ми вс так, якими нас створив Сарн! От уяви, яким той водяник бачить тебе... що розповсть свом товаришам.

Першосвт раптом по-дитяч розреготався, очевидно уявивши цю картину.

– Ти тльки-но скаржився на ельфв, - нагадав я хлопцю, - що вони приндяться, дивляться на нас з зневагою. А сам починаш судити про нших так само...

– Але ж погодься, що цей водяник виглядав моторошно. Ну?.. До реч, я тепер розумю, чому Розшуковий приказ сам сюди не рушив, а послав нас.

– Чому?

– Бо вд водяникв смердить зпсованою рибою та тухлими яйцями. А столичним хлопцям таке нюхати, м'яко кажучи, не з руки!
– парубок знову розреготався.

Я припинив цю розмову. Вдмахнувся вд Першосвта та одночасно вд настирливо мошки.

Дощ нарешт припинився, але небо все ще було затягнуте срими хмарами. Повтря стало бльш прохолодним. З рота навть почав вибиватися пар.

Ледь ми оминули пагорби, щльно поросл чахлими берзками, як нам вдкрився берег озера, а з ним поселення водяникв. Це було близько пвсотн хатинок, сплетених з гнучких глок. х можна було порвняти з величезними перевернутими днищем догори кошиками, в яких для зручност зробили дверн отвори. Одн будиночки стояли на самому берез, нш височли на вбитих палях над водою. Навколо було сушилося чимало сток, тут там в'ялилася риба. Водяники займалися власними справами: одн з них все ще копирсалися у вод, нш сидли на берез, трет вешталися серед хатинок. У срому вечрньому свтл, хн худ фгури ще бльше були схож на тла воскреслих мерцв.

– Сарн мабуть був не в дус, коли творив оцих стот, - знову пожартував Першосвт.

Вн тут же отримав вд мене запотиличник.

Ми пд'хали ближче, я звернувся до найближчого з водяникв з питанням про Анчуту. Той теж довго вдивлявся в наш обличчя, а потм вдповв щось незрозумле. Прийшлось попросити повторити.

– Туда хад, - пробулькав водяник. ншого порвняння з його мовою я не знайшов.
– Он стоять возл запруди... в шлм...

Зрозумти, що говорить цей водяник було важкувато. Вся справа в поганй артикуляц та монотонност, через яку я не завжди вловлював початок та кнець слв. Все злипалося в одну купу: "Тудахадонстоятьвозлзапруди...вшлм..."

– Дякую, - кивнув я ми похали до одн з хатинок, поряд з якою виднвся дивакуватого вигляду водяник. Його шолом, судячи з усього, був також майстерно сплетений з тих же гнучких вербових глок, та нагадував пташине гнздо, натягнуте на потворну мактру та прикрашене риб'ячими головами.

Побачивши вершникв, вождь вийшов з води та оперся на свй довжелезний тризуб.

– Добрий вечр!
– привтався я, при тому хвацько зскакуючи з коня. За цлий день в сдл вже почала зудти дупа.
– Ви Анчута?

Водяник мовчав. Вн втупився в мене своми трьома лупатими очима. Мж ншим, трет око, що стирчало на його лоб, буцмто надутий пузир, здавалося, жило власним життям. Воно дивилось то вгору, то на мене, то на Першосвта... а то раптом починало скажено обертатися. це вдволкало увагу. Та мало того - трохи дратувало.

– Добрий вам вчр, путнк, - нарешт промовив вождь. Його мова була бльш зрозумлою, нж у попереднього водяника. Але все ж вд булькання вн не позбувся.
– Ви т, про каво я думаю?

– Можливо, - кивнув я, передаючи поводи Першосвту.
– Нас вдправив Жуга сав.

– почму ти тут?

Я застиг, не розумючи сенсу цього питання. Здалось, наче вн звертався до когось ншого.

– Перепрошую... ви очевидно не дочули... Я вд Жуги сава. Це вн мене прислав, щоб...

– Нт!
– ршуче захитав головою Анчута. При тому його шолом-гнздо ледь не звалився на землю.
– Н по етому!.. Ти, - вождь тицьнув в мй бк свом тонким пальцем, - дйом за мной!

Вн, зсутулившись, поплентався до одн з плетених хатин. Я подав знак Першосвту залишатися з конями, а сам рушив слдом.