Частина друга

– Год стрибати! Потопиш нас!

Уже зовсм стемнло. З'явився блдий погризений мсяць. Не дивлячись на вдносно чисте небо, вн сьогодн свтив довол кволо.

– Пливемо?
– неголосно я спитав у гберлнга.

– А то!
– сердився вн.
– треба було рухатися вноч!.. Ти що ж там натворив, га?

– Нчого, чого не робив ранше, - невизначено промовив у вдповдь знову прикрив оч.

Щоб приховати слди бою, я скористався "пропозицю" лсовика та скинув тла нападникв у астральне море. Залзну клюку (таку назву дав тй дивнй помс палиц й сокири) залишив, бо мене насторожувала яксть подбно рчч. Навть слпцю було б ясно, що цю зброю лсовики самостйно виготовити не могли. Треба буде показати Жуз. Хай також мзки посмажить.

Я завернув клюку в шматок тканини, яку знайшов серед пожиткв лсовикв, та попрямував на пвнч до неприступно на вид грсько гряди, яка роздляли Свтолсся та Сврю.

Навть здалеку було помтно, що скел, як монолтною прямовисною стною пднмалися ледь не до самого до неба, тягнулися з заходу на схд, представляли собою суцльну неприступний кам'яний мур. В ньому не було помтно навть натяку на якйсь прохд.

тут я втрете натрапив на лсовика. Скорш за все то був ще один волхв. Одягнений в довгополу плетену спдницю, та накинуту на плеч вовчу шкуру, вн тягнув перед собою величезний полотняний мшок. Лсовик вийшов на галявину, озирнувся та присв на траву.

Волхв мене не помтив, слава Сарну. Не хотлося б втрете битися з представником цього племен. так наворотв, ще приказу розплутувати прийдеться!

Лсовик вдставив мшок, взяв в руки паличку та став щось креслити на земл. Я обережно наблизився, заховався за стволом одного з дубв та взявся за лук. Волхв бурмотв щось соб пд нс, нод постукував паличкою по худющим брудним стегнам, а за клька хвилин здаться взагал заснув.

Пройшло трохи часу, коли раптом мшок заворушився з нього вибралася... величезна сива блка. Вона була настльки велика, що я вд здивування трохи позадкував. Взагал, спочатку здалося, що це вилзло якесь ведмежа-однолтка. Але побачивши обскубаний хвст, характерн китиц на вухах... стрибкуват рухи... мен стало зрозумлим, що ця потвора -блка.

Тваринка завмерла, принюхуючись до навколишньо обстановки. вочевидь не знайшовши анчого пдозрлого, вона лниво поскакала в гущавину.

Я стояв на одному колн, тримав лук напоготов. Лсовик спав, опустивши голову на груди. Здаться, треба звдси вшиватися, поки вн не прокинувся та не почав розшукувати сво "свйське зврятко".

Крок за кроком, я обережно вдступив за пагорб та квапливо рушив геть. тут зарост папорот стрмко розверзлися, й перед мною вискочила все та ж величезна блка. Вона втупилася в мене дивним поглядом, зовсм не звриним. Я б навть додав, що так не дивиться жодна жива стота, яку знаю. Саме жива! Це не обмовка!

Якась мить ця потвора оголила довжезн гостр зуби-голки. В наступну секунду вона люто ощирилася та глухо загарчала.

Це тоб, Боре, не Срко з хазяйського подвр'я, - промайнуло в голов.
– Така падлюка гавкати на всю вулицю не буде, кинеться при найменшй можливост, та вчепиться наче п'явка. Вдгризе шмат ноги або вдкусить пальц. А там хоч плач!

Я обережно дстав фальшон, скажу що зробив те вчасно. Дико блискаючи викоченими очима, блка ринулася вперед. Мо тло знову здивувало незвичайною реакцю. Я навть не встиг зрозумти, коли рубанув потвору. Тльки отямився, то вдразу побачив лежачу окремо голову та тло, яке спалося на трав.

Волхв, що сидв на галявин, раптом глухо зашипв та звалився на землю. Вн трохи спнувся застиг в дурнуватй поз, притискаючи руки до сво ши. Я кинувся до нього, але ледь наблизився, то тут же второпав, що лсовик помер.

Дива!
– промайнула думка.
– Це що ж виходить? Оця потворна блка... нхазв волхв... якось пов'язан мж собою? Невже лсовик перетворився на волохате чудовисько?

Мшечок знову заворушився, я тут же занс меч для можливого захисту. Секунда-друга з нутра почали виповзати зеленуват жуки... Здоровезн, розмрами десь з нготь...

Я обережно нахилився та за мить зрозумв, що ц комахи дуже схож на збльшених в рази клщв.

– Псяче хутро!
– голосно вигукнулось само собою.

сховавши меч, я витягнув з сагайдака зачаровану стрлу, скомандував "Вогонь" та пдпалив злодйський мшок. Вн яскраво спалахнув та тут же густо задимв. Другою стрлою я пдпалив тло колдуна.

Ну прямо тоб один до одного!
– стрибали в голов стривожен думки.
– Клтки для розведення вовкв, мшки з величезними клщами... Хочеш, не хочеш - але все вказу, що до негараздв в Берестянц та на вирубц причетн лсовики!..

– Чого ти там бурмочеш?
– голос Сот вирвав мене з дрмотного стану.
– Прихали! Вилазь!

Човен стукнувся об помст. Гберлнг хутко схопився за бруси та пдтягнув суденце поближче.

Я пдввся та вискочив з човна.

– Слухай, друже, дозволиш у тебе переночувати?
– спитав у гберлнга.

– Ну... добрй людин важко вдмовити... Давай так, коли вип'ш з мною та розкажеш чого цкавого, то залишайся!
– Сот розсмявся.

Вн вискочив слдом за мною, прив'язав човник та ми з ним пройшли до берега. Тут я розрахувався за його роботу пшов переврити коня. Коли повернувся до хатки, Сот вже сидв на двор й розводив багаття. Поряд, на товстому пеньку, стояла пляшка та щось ствне.

Мен базкати особливо не хотлося, я за цлий день трохи втомився та й не полюбляю пустобайство. Але вдмовлятися було не чемно.

Ми зручно розслися бля вогню я виршив схитрувати, почавши питати першим:

– А звдки ти знаш ельфйську мову?

– Тобто?
– оторопв гберлнг.

– Ти прочитав напис на мому акетон. Пам'яташ?

– А-а-а!
– Сот хлопнув себе по лобу та посмхнувся в сво пухнаст бл вуса. Вн впевненим рухом вдкрив пляшку, розлив по глиняних кухлях медухи, вже потм вдповв: - Я ж не завжди був рибалкою... Кожен з нас сам вибира, на який розвилц йому повернути. Хтось йде широким трактом, хтось тихою лсовою стежкою. Хтось вибира сам, хтось пд вагою обставин, як не в силах подолати. на всьому свому шляху ми збирамо деяк знання. От я, наприклад, вивчив ельфйську мову.

Гберлнг тамниче посмхнувся, схопив свй кухоль та голосно додав:

– Давай, друже, вип'мо за те, щоб в кнц шляху нас всх чекала очкувана нагорода.

– Овва! Оце ти закрутив!

Сот одним махом осушив свою кружку, а я на мить задумався неквапливо всмоктав медуху.

От, псяче хутро! Ну й мцна, зараза!
– знову горло стис колючий кашель.

Вддихавшись, я обережно спитав:

– Ти задоволений свом... шляхом?

– Цлком! Тиша, лс, озеро, яке кишить рибою... Спокй та свобода. Нхто не стоть над тобою, не вимага здйснювати того, про що потм можна пошкодувати. А ось ти, Боре?

– Ех, знати б напевно якою дорогою я йду - чи свою, чи чужою... Кругом цлковитий туман.

– Дивись, не заблукай, - Сот знову розлив медухи. Що-що, а пити вн був гаразд.
– Знаш, шлях людей завжди туманний... Свого часу я побачив багато, ззнаюся тоб чесно, так не змг вдкритися вам всю душею.

– Чого?

Сот вдповв не вдразу. Вн схопив свй кухоль, знову випив, голосно крякнув та втупився в мене, наче очкуючи поки я не осушу свй посуд. Прийшлось випити.

– А Нхаз тебе бодай!
– вдкашлюючись, промовив я.
– Де таку гидоту роблять?