Факир

– Абсурд, - тльки й спромгся на те Лисиця.

– Згоден.
– Поета охопила зосередженсть.
– Та все ж - мамо два факти, що виключають один одного: неможливсть убивства через вкно речовий доказ, що "Ункас" усе-таки щось робив у кущах.

– "Щось робити" - не означа вбити...
– тримався свого Лисиця.
– До реч, ваш "речдок" мг потрапити сюди вчора, й позавчора, минулого року.

– Рк - це багато.
– Категорично вдрзав Тейлор.
– Пр'на "свжа". Дивться, як яскрав кольори.

Богдан оглянув погодився. Нова!

Тейлор заховав пр'ну "за пазуху" футболки:

– Про все розповмо полсменам... Ох, диви, лоскотно... Сподваюсь, вони скоро прибудуть. Хоч би тямущих прислали, а не якихось там "нспекторв Лестрейдв".

– Навряд, - кисло посмхнувся Лисиця.
– Лестрейд без Холмса - вже й не Лестрейд. А Маестро на остров, на жаль, нема. Вн би з усм швидко розбрався. Навть не докуривши трубки...

– Нчого не вдмо, - усмхнувся поет.
– Хба що помрмо...

– Це точно, - погодився Богдан.
– Майже врш... Та навть мряти з ситим шлунком краще...

– Який глибокий натяк...

– Отож...

27 вересня 1993 року, острв Авг, 15 год. 16 хв.

У дверях ресторанчика фейсом до фейса зустрлися з мадам Брссон. Вд не вяло примними парфумами. Пд правим оком Богдан розгледв обриси великого синця, що ледь-ледь проглядали крзь старанно накладений крем. Жнка встигла надягти нову сукню, що показувала шикарнсть того, що пд нею, здавалася ще красившою. Як це й вдаться? Краса ма бути постйно новою. Мабуть, саме так розум Крстн.

Поет узявся знову за улюблену зброю:

скльки б рокв не вдмряно мен

Розбйницею-долею мою,

Ти надихатимеш поета на псн.

На честь твою з них я навесн

Акордв врш зтчу алею.

– Якщо це про мене, - щиро дякую, - вдповла Крстн, але очкуваного ефекту вд врша н поет, н Богдан не побачили. Жнка залишалася сумною.

– Мате чудовий вигляд.
– Лисиця пднс комплмент несподваним букетом. Але вгледвши, як за спиною Крстн вирс завжди розгнваний Отелло, пошкодував.

– Облиште, - розчаровано мовила мадам Брссон.
– Няк комплменти не втшать мене.

– Що трапилось?
– напружився Богдан. Про себе ж подумав: "Невже нова непримнсть? Чи не забагато х для одного дня? Чи, може, мадам Брссон побиваться за небжчиком? Скидалось на те, що мж ними починався роман. Це й закономрно. Обо ж красив. Хоча... При чоловков не виказала б туги. Та ще й такому, як Альбер... Приховувала б. Що ж бентежить цю "французьку королеву"?".

– А ви нчого не чули?
– Жнка засмучено похитала головою.
– Альбере, поясни. Ти зумш краще.

Богдан засумнвався, але став натурником для уважност.

Мсь Брссон набундючився й пдйшов ближче.

– Так, друз, - похитав головою, вдчуваючи, як його вага зроста.
– Сталося велике лихо. Може, навть, страшнше за перше.

– Ще одне вбивство?!
– вирвалось у Тейлора. Саме це здавалося йому страшншим за смерть Лукаса.

– Краще б уже вбили когось, - дловито почав Брссон, але зрозумв, що ляпнув дурницю, занадто пзно, тому закнчив теж уголос, - нж таке... Як же ми тепер... Як Робнзон Крузо?

"Ну вн телепень, - подумав Богдан, - Крстн зробила б це краще. Та й чути з вуст красун будь-яку страшну новину не так моторошно. Навть про кнець свту". А вголос запитав:

– Про що це ви?!

– А що тут не ясно?
– розсердився Альбер.
– Хтось зпсував радостанцю. Розтрощив усе сокирою. тепер ми вдрзан вд свту. Вд цивлзац. Хоч рятуйте кричи!

З'ясовувати, що спльного у цього недотепи з цивлзацю, Богдан не став. Тепер ним верховодило нове бажання: знайти вдповдь на питання "хто як?".

– Якби знати, хто та падлюка, я б його надво розламав.
– Альбер вимовив це так ршуче, майже скрегочучи зубами, що сумнви навть не подумали народитись. Вн точно зробить саме так. Заважа одне: невдомо, "хто та падлюка".

То он воно що?! Радостанця... А це й справд халепа. хоч до Робнзона м далеченько, перспективка посмхалась не така вже й весела. Але найголовнше - полця. Чи встиг Казандзакс повдомити про вбивство? Якщо н, то... Життя ста все цкавшим. воно, це життя, - невблаганна реальна реальнсть.

Нехтуючи правила, Лисиця з Тейлором швидко рушили до радостанц. До господарських будвель. Що вона там - знали з великого плану територ, вившеному в хол "Прер". Щоб дстатися туди, слд подолати бльшу вдстань, нж маршрут "кмната - ресторан". Але яке це тепер мало значення? Богдан шов - майже бг - попереду. Поет мряв вдстань довгими кроками, рухаючись слдом. Але разом - потужна сила.

Дорогою зустрли спочатку "Гойко Мтча", а потм двох "ветхих ддкв", як по черз здивовано провели поглядом "цих двох божевльних".

Вдчинили двер, не постукавши. Картина постала сумна. Навть сумнша, нж очкували. Посеред кмнати на стльц сидв бдолашний порть й задумливо смалив. Подумки мандруючи далеко. Бо вд того, що дться останнм часом на остров, хочеться гайнути куди-небудь у сузр'я Орона. Кожнй притомнй людин. Але Казандзакс зараз таким не був. Як, власне, й "лицар" Ордену детективв. Коли вони з'явилися на пороз, порть пдняв утомлений погляд випустив дим.

– Що трапилося, мстере Казандзакс?
– поцкавився, вдхекуючись, Тейлор.

Казандзакс газонув ще раз. Мабуть, щоб не закричати вд гнву. Чи щоб не розрвалося серце. Бо вд такого до цього недалеко.

– Божевлля, - ледве-ледве вимовив вн знову затягнувся. Приреченстю порть нагадував засудженого до страти ("...й оскарженню не пдляга"). Який нарешт зрозумв, наскльки цей свт несправедливий. Але зробив це надто пзно.

Богдан з поетом обвели кмнату поглядами й жахнулися: варварська рука нещадно потрощила прилади.

– А полцю ви встигли повдомити?