Современная проза

Голос Омеляна Косопизда.  Скількі тєбя ждать можно, курва! Голос Харитона Уйобищенки.  Знов макарони, блядь! Голос Альфреда Юхимовича.   А бацили шо нема? Голос Назара Сивухи.  Та не чавкай, ти - чучундра! Голос Магарича чавкає. Деякий час з вагону долинає тільки чавкання, стукіт алюмінєєвих…

Дівчина, що бігла, ставала все більшою й більшою. Вона доростала до висоти дерев, її руки простягалися над парком-лісом, а поли пальта ставали хмарами. «Ідіотське прагнення до красивості, — подумав він. — Я ніколи його не позбудуся. Навіть перед смертю. Воно мов той нав’язливий пес у реп’яхах,…

Отак виглядав Волин, озерний княжич, якого виростила й викохала Володарка Озера на втіху собі й радість усьому озерному князівству, усьому, що живе й бутує в глибокій поліській пущі, – живому й неживому, чарівному й звичайному, вічному, як Ліс і Озеро, й змінному, як квітка, як весна, як вітер, як дощ.…

– Рома. – Мама – юрист. – Точно. – А що в тебе на голові? Звали її Даша. З мамою моєю вони познайомилися на семінарі місяць тому. Удень сиділи поруч, нотували за доповідачами, заливалися кавою на брейках. Увечері, під час корпоративного боулінґу, набралися, мама знала, як це робиться, під кінець…

По дорозі вона каже, що народилася на коляду, і, що саме зараз у її католицькій церкві відмічають це свято. Ми підходимо до красивого псевдоготичного собору, у дворі якого стоять ельфійки Санти Клауса, одягнуті у новорічні червоні капелюшки. Каже: „Дякую, що провела. Маю йти за святковий стіл. Може…

– Нє, в мене дєнєг нема на платний. – А безкоштовно? – Ти мій атестат відєл? Када я к екзаменам готовиться буду? Я з утра до ночі по базару ящики розвожу. – Скажи, а ти любиш свою країну? – Страну, яку? – Україну. – А нє, ну шо, нормальна страна, а шо, єсть варіанти? Мені нравиться, хароша…

— Королево… — простогнав Білявчик. Мені стало смішно: ги, яке дурнувате слівце. — Пробачте, ви не могли б звільнити територію дитячого пляжу? — поцікавився ще один білявчик (у міліцейській формі). — А ми її й не кабалили! — нахамуляв мій. — Як же мене дістала…

- О, я! Данке (О так! Дякую), - озвешся ти, вiдповiдаючи мiцними обiймами на її поцiлунки. Ось i твоя кiмната. «Вау!», - вiдзначиш подумки, а вголос захоплено промовиш: - Вi шон! (Як гарно!), - розтягуючи слово «шьо-о-о-о-он» саме так, як це роблять нiмцi. - О! Iх бiн фро, дас…

Голос Омеляна Косопизда.  Скількі тєбя ждать можно, курва! Голос Харитона Уйобищенки.  Знов макарони, блядь! Голос Альфреда Юхимовича.   А бацили шо нема? Голос Назара Сивухи.  Та не чавкай, ти - чучундра! Голос Магарича чавкає. Деякий час з вагону долинає тільки чавкання, стукіт алюмінєєвих…

Особливо гарною була пара Окунь – Жабов на футбольному полі. Сашко завжди грав попереду, а дружок його, як дуб, стояв у центрі оборони. Пройти Модю було майже неможливо, а паси він видавав, як на блюдечку. Футбольна команда села привозила головам кубок за кубком. Не сварилися хлопці – ділити було нічого,…

Але це відбувалося давно, років тридцять тому. Нині він точно знав, що вагони й тепловози розмовляти не вміють, планував своє майбутнє мінімум на рік, навряд чи вважав його настільки однозначно блискучим та вже точно – не вічним. Тепер йому подобалося їздити вагонами другого класу, там, де люди не лежать,…

– Стучать надо, алі самой пріспічіло? – Да я стучала, святейший… – Ага… Ага… Ага… Дужі руки отця-настоятеля надушили плечі, поставили її на коліна, перш ніж вона встигла щось пролепетати, карк її хряснув, голова безпомічно, як у курки, повисла на шиї. Зося, тобто Зосима, підтиснувши коліна, вицокуючи…

– Ладно! Всё! Хватит! Время… Черп, тащи собаку! – Ванзевул долговязой рукою отодвинул Алису к стене и достал большой охотничий нож из кармана пальто. – Этот нож достался мне от деда, он был охотником. На нём много крови животных, – с гордой улыбкой хвастает он Алисе. – Куть, куть, куть… Собачка, иди…

На відміну від усіх водіїв, Георгій, як людина порядку, не відчував неприязні до «даїшників». Він любив порядок у всьому і тому підтримував тих, хто, за службовими обов'язками, мав за ним слідкувати. Якщо встановлені правила дорожнього руху, треба їх виконувати. Він ніколи не порушував їх. Лише в екстрених…

всю кухню, тато ображено говорить: «Не дали послухати». «Бучка тобі, а не слухати», — це Бабуня. «Ага, бучка, — тато хапає з кутка за шафою віник, вручає його Бабуні. — Ось вам і бучок, я ще тут зараз ослона поставлю, ляжу, вам зручніше буде мене бити». Тепер уже Бабуня відмахується від тата, каже,…

і фортеці важкоприступні, і посли згідливі й піддатливі, й ультиматуми некатегоричні й необов'язкові, і ми вперше знесилені й усоте зголоднілі… і ніхто нам не суддя і не вчитель… і ні карти, ні ліхтарика… і дороги наосліп, і стежки навпомацки… і тяжке наше неуцтво… і солодке та дивне…