Частина друга

– А вами, Ратмире, сьогодн цкавилися, - неголосно сказала Зая.
– Псля ранково колотнеч, приходили з Мського Приказу.

– Стражники?

– Якйсь молодший урядник...

– Один?

– Та н... з парочкою помчникв... Я х покормила, заспокола. Вони й пшли геть.

– Я вибачаюсь за ту дурну бйку, - пробубонв у вдповдь, вдчуваючи, як починаю червонти.
– що ж вони хотли?

– Питали хто та що... звдки... Але я ж сама не знаю, - чомусь загадково посмхнулася жночка.

– Якщо вам цкаво, я можу вдповсти.

– Ну це не обов'язково... Я н на чому не наполягаю, - Корчакова потерла кнчик свого носа, в результат забруднила його мукою.

– А у вас, Ратмире, довол жорсткий... навть чпкий погляд. Не думаю, що ви матрос торгвельного флоту... чи вантажник, яким прикидатесь... Я в цьому вже набила руку.

От кажи псля цього, що жнки не водяться з Нхазом. До реч, вн, кажуть, покровитель кабакв, трактирв та шинкв... Тому не дивно, що у За такий нюх на людську природу.

– ви нчого не сказали тому уряднику?
– обережно запитав я.

– Нчого... А варто було б?

– Хто зна, що та чого варте, - знизав я плечима.
– У мене до вас прохання. В кмнат залишився вдпочивати мй товариш. Чи не могли ви приглянути за ним?

– Добре, - хитнула головою Зая. В очах я прочитав жночий нтерес.
– А ви куди ж?

– Треба повернутися до столиц... Дещо не закнчив.

– Так вже вечор. Я б не радила вештатись Торговим Рядом, як зовсм стемн.

– А мен, чесно кажучи, не туди... Я до Ратного двору, - сказав, а сам смикнув себе за язика. Ну якого, питаться, бсика, ти, Боре, про це сказав? От дурень!

Корчакова няк не показала, що й нбито це цкаво. Вона знову почухала кнчик носика ми з нею мовчки розпрощалися. Я вийшов з трактиру рушив вбк Портових ворт.

Ну що, Боре?
– питав сам себе.
– Спробував перетворитися на непомтного "крота"? Всюди встиг вдмтитися, хай йому грець! Бернар тебе ж колись попереджав, що слд спочатку думати, а потм вже дяти. А ти лопух ще той!

Але лайся, чи не лайся, вдтепер зробленого назад не повернеш. Так що ж наслдки ложкою!

Я довол хутко дстався брами, минув втомлену стражу, та рушив вже напвпустими вуличками Торгового Ряду. Вдчуття тисняви повернулось, ледь ноги пройшли сотню крокв. Мсце собак та кшок зайняли пацюки... Так-так, саме вони боягузливо пробгали понад стнами та ховалися в пдвалах.

А ще на вулиц виповзли пов. Не треба мати багато розуму, щоб вияснити що то за двки, як солодкаво поглядали на перехожих чоловкв. Поки сьогодн вештався цим кварталом, встиг почути розцнки на хн послуги. Найдешевш, кажуть, починалися десь з п'ятнадцяти сврйських копйок.

– Але за ц грош так пики пропонують, що хай Сарн боронить!
– гоготав оповдач, ляскаючи себе по боках.

Сонце ще не заховалось, було достатньо свтла, проте завелик будинки наводили морок. Врнше, тнь, яку вони вдбивали, робила вуличку схожою на печерний тунель... Я згадував сво мандри на остров Безменного, вештання в темних проходах могильних гротв, де нас очкувала нежить, вд того нервово смикав себе за одяг, бо руки так тягнулися до мечв, котр начебто повинн були висти збоку... Лише на площ до мене повернулось вдчуття легкост та свободи.

Я знову дстався пам'ятника, вддихався та потопав до наступно брами, яка вела в головний квартал, де знаходилась Башта Айденуса. Ворота, врнше прозд, на вдмну вд Портового проходу був зроблений бльш акуратно. Та виглядав пристойнше. Тут не воняло тухлятиною, лайном та ншими "квтковими ароматами". Мозаки сцен з життя Святого Тенсеса чергувались з видами давнх мст.

Я не затримувався та вдносно швидко проскочив прохд, вибираючись на величезну площу. перше, що вдразу кинулось в оч, це вежа, яка здавалося здймалася до самих хмар.

Невже, - думаю, - ось там десь наверху знаходиться той Айденус? Цкаво, а вн взагал виходить до людей, чи сидить, наче арештант?

О, Сарне! Як ж дурн думки в мой голов рояться.

Я приклав до очей долоню та витрщився на шпил. Навколо головного повльно хороводили величезн повтрян лхтар, як ярко освтлювали прилегл вулички та площ.

Будвля мала восьмикутну форму була складена з гладеньких ггантських каменв. Вони були так чтко пдгнан один до одного, що аж-но не врилось. Навть не уявляю, яким чином можна було присунути до столиц подбних велетнв. Скорш за все лише магчним засобом... Та ну! От не поврю, що шматок скел можна просто так пдняти та перенести... Та навть перевезти! Це не можливо!.. Тльки чаклунство! Тльки так! до шептухи не ходи!
– я хлопнув себе по ляшц та рушив дал.

Ця частина мста разюче вдрзнялася вд попередньо. По-перше, тут було чистше, а вулиц набагато ширш, вже так не тисло на мзки. А по-друге, мсцева публка здавалась бльш поважною. Ан галасливих торговцв, ан ншо брат. Все довол чемно, розмряно... По вулицях гуляло чимало франтуватих ельфв та не менш хизувато разодягнених людей... Були й гберлнги. Вони ходили невеличкими групками, демонструючи повну вдстороненсть байдужсть, наче навкруги нкого окрм них не було.

Взагал, мене Новоград починав... Як би це пом'якше сказати? Дивувати? Н... н... Скорш розчаровувати. Замсть того, щоб поднувати, це мсто народжувало ще бльш протирччя та поглиблювало розколи.

Мсцев, та т, що прибули сюди за кращою долею, стрибали один перед ншим, наче блохи. Топили сусдв в "багнюц", аби самим вибратись вище них... Тьху! Нхазове плем'я!

Вдразу пригадалось пдслухане в Торговому Ряд, коли якийсь чванливий товстун ганив вбк тих же гберлнгв.

– Будинки?
– нахабно посмювався вн.
– Ой не смши! От дивакуват бочки? Ти х назвав будинками? Так собаки в кращих будках живуть, нж т гберлнги!

Або розмова двох жночок бля якось крамнички, де одна з них повчала подругу, як пдчепити "багатого мужичка".

Чужсть... хизування... грубсть... черствсть... честолюбство... чванство... Так можна стояти та перелчувати ус вади, що снують в свт, аж до ноч. отже вс вони будуть тут, в столиц, ледь не у кожного третього.

Я озирнувся та побачив в кнц одн з широких вуличок довол гарну будвлю. Скорш за все, то був собор. Цкаво, чи не про нього тод розповдала ельфйка в каплиц?
– промайнуло в мой голов.
– Може дйсно туди варто сходити?

Я розгублено зробив пару крокв та тут же отримав поштовх в плече вд якогось перехожого. Вн сердито пробурчав якусь лайку та пшов соб дал. Я на мить розгубився, та ледве вдступив вбк, як сам в свою чергу налетв на якусь жнку. Вона голосно зойкнула сердито втупилася на мене.

– Вибачте, - промовив я.
– Тут така штовханина...

– А ти рота не роззявляй!
– рзко вдповла жнка.

обличчя було довол красивим. Але ця красота скорш примушувала напружуватись, нж доброзичливо посмхатися. Мдно-руде розпущене волосся, що спадало на плеч... тонк брови, суворий погляд холодних очей... горда постава... бла-бла шкра... Тако ще не бачив. Наче молоко.

Я позадкував знову пробубонв вибачення.

– Дай мен руку!
– раптом наказала жнка.
– Нумо!

Чомусь послухався та простягнув й свою бруднувату долоню.