Частина друга

– Хм!
– жнка примружилася, розглядаючи . Вона ще рази три хмикнула, а потм заявила: - Тво майбутн дуже туманне...

Овва! Ще мен цього не вистачало!

– А ви хто така? Вщунка?
– запитав я, дивлячись в темно-ср жноч оч.

Зараз почне грошики вимагати, мовляв, а давай погадаю. Балагана вистава, хай йому грець! От не можна ходити по новоградським вуличкам, щоб не зустрти якусь халепу.

– Хм... Не сподвайся, що компас Покровителя вкаже тоб врний шлях, - бурмотла жнка.
– Ти граш з свою долею.

– все це видно на долон?
– рончно спитав я.

– Майже... майже, людина без шрамв...

ось тут я завмер. Як вона мене назвала?

– лизавета Баришева!
– заявила жночка, вдпускаючи мою долонь.
– Це мо м'я. А тебе як звуть?

– Б-б-б... Ратмир...

лизавета чомусь хмикнула та зщулилась. В нй вдчувалася якась нервознсть... якась напруженсть... Може це через погляд? Була в ньому якась ненормальнсть...

Раптом зниц Баришево неймоврно розширилися. Ох, скажу, перелякало це мене. Невже людина здатна сама керувати своми зницями?

Жнка гордовито посмхнулася промовила:

– Отже, ти Ратмире... Рат-ми-ре... Нехай так... хоча це м'я тоб не пасу... То з яких братв будеш? З Умойру? нгосу? Темноводдя?

– Братв?
– мен здалось, що я почув саме це слово.

– Так, братв...

Скорш за все мова йшла про земляцтва. Вона мабуть вважа мене членом одного з них.

– Я сам по соб!
– заявив Баришевй.

– Сам?.. Хмм... Отже, Ратмире... ти сам по соб...

Уривчастсть фраз виглядали схожою на накази. Пухк червон губи лизавети некрасиво скривилися вона раптом заявила:

– Я - провсник. Проте говорю тоб прямо, що не кожному розповдаю його майбутн... не кожному допомагаю з його шляхом...

– А хба можна знати чись майбутн? Здаться мен, навть Велик маги цього не вмють.

Нарешт я себе трохи опанував.

– Врити мен, або не врити - тво право!
– заявила лизавета. зниц повернулись до нормальних розмрв.
– Але заковика в тому, що насправд ми вс здатн передбачати майбутн... власне майбутн... корегувати свй життвий шлях... Просто в силу деяких обставин не завжди те розуммо.

– я також можу?
– рончно спитав у провсниц.

– Можеш! робиш!
– з викликом заявила лизавета.
– Ти кожного дня плануш яксь д... кожного дня нтутивно робиш те або нше, а потм пояснюш друзям, що тоб пощастило... що це доля посмхнулась... А насправд несвдомо користушся власними силами, як прихован в твой природ... Це у всх нас!

– Ну, можливо... Проте не раз, не два, навть не три бува таке, що мене сптка невдача. Чи то бува щось втратив, або сталася якась неочкувана непримнсть... Горе, нарешт! Як в такому випадку бути? Де мо передбачення? Куди воно дивилося?

– Невдач не завжди невдач! Якщо треба залзти в рчку, щоб перебратися на нший бк, то так треба зробити...

– Щось складнувато для мого розумння... Яксь см мшкв гречано вовни, не накше!

– Хочеш простше? Ну от уяви, що ти зламав ногу, впавши з коня. При тому звичайно почнеш скаржитися, кажучи всм про нещасний випадок... або щось на кшталт того... А дивлячись бльш ширше, ти зможеш побачити дещо нше. Наприклад, що тебе не забрали на вйну через кульгавсть...

– Ох! Ну похмуру ж картинку ти намалювала! А взагал в народ в таких випадках кажуть, що нема лиха без добра... бо ми вс схильн шукати яксь примнш реч, навть в поганих справах... Ось так!
– пдвв я риску.

– Правда буття в тому, що ми сам в усьому винн... До реч бува так, що нод потрбно якби стрла ворога встромилася в тво груди, - лизавета раптом тицьнула пальцем мен в ребра. тицьнула так боляче, наче дйсно в груди встромилася стрла.

– В такому випадку з коня не падають, ноги не ламають.

Вона пдморгнула та дивакувато посмхнулась.

– Якого бсу?
– вирвалося в мене.
– Ти про що таке кажеш?

– Про вибр шляху, - жночка знову чомусь тицьнула мен в груди.

– Отже, ти хочеш сказати, наче падння з якогось там примарного... з того клятого коня було... було заплановано саме мною? ногу я зламаю навмисно?
– нахилився до Баришево. тут же роздратовано видав: - Та то дурня якась! Це хто ж при здоровому глузд стане шкодити самому соб? до чого тут передбачувансть? Якщо я все ж залишився живий, звалившись з коня... або даху... то зазвичай в тому вс бачать руку Сарна... або прихильнсть Покровителя. Тод кажуть, що це вони вдвели бду.

лизавета нчого не вдповла. Вона прибрала руку, що зображувала стрлу та знову зщулилася. зниц на мить розповзлися та швидко повернулися до нормального стану.

– Це дурн розмови!
– повторив я.

чого, думаю, зчепився з цю Баришевою? Вибачився б та йшов би соб дал по власних справах.

– Ти так кажеш, бо бошся визнати мою правоту!
– заявила жнка.

– Хм! Ще чого!..

– Ти слпо слухашся натовпу, який навно вважа, наче все добре, що з нами трапляться, це воля Сарна, а погане ж приписують Нхазу. А мж тим, ще раз повторюся, все лише обумовлено нашим вибором... нашою волею...

– Та всратись не встати!
– чомусь розсердився я. Верземо один одному казна що!
– Ну добре, от наша зустрч це тод що? Те ж мй план? Чи твй? Хто його передбачував, га?

– Очевидно, так було треба, щоб ти знайшов мене.

– Тобто? Кому треба?

– Тоб...

– навщо?
– удливо запитав я.

– Бо бажаш дзнатися напрям власного шляху...

– Отаке! Я що ж, виходить заблукав, раз прошу допомоги?
– мен чомусь стало смшно. Здаться, я натрапив на мсцеву божевльну.
– Якось це не зростаться з розповдями про передбачувансть. Тоб так не здаться?

– Чи заблукав, чи розгубився... Хтозна! Проте скажу тоб, як зазвичай вдповдають гберлнги: "Твоя Нитка ще тчеться".

– В твох словах чуться якась невизначенсть!
– я хотв йти геть, бо не бачив сенсу вд подальшо розмови.

Баришева очевидно теж не збиралась мене затримувати. Вона все ще дивакувато заглядала в мо оч, а потм неголосно додала:

– Твй талант, Ратмире, знадобиться всм: людям, ельфам, навть гберлнгам. Вс вони тебе попросять про щось важливе... Якщо ти ризикнеш та виконаш хн прохання, то дзнашся про власне минуле.

– Овва! Так я ще свого минулого не знаю!
– кинув жнц, а сам, чесно кажучи, вкрився липким потом. Треба не подавати виду, що я розгубився. - Слухай... слухай... а це не забагата платня за таку тамницю, як мо минуле? Всм допомагати... то мене на подбне не вистачить.

– Жартуй, жартуй! Але з часом ти згадаш мо слова...

Баришева розвернулася пшла дал.

– До реч, - вона на мить зупинилася кинула в мй бк, - Церква тоб не допоможе. Можеш поки не поспшати до покаяння.

Я стояв ошелешений. Мало того, що вона назвала мене людиною без шрамв, натякнула про загадкове минуле, так ще про церкву сказала. Треба все ж спитати прямо, що це дться!