Частина друга

Зовн почулися яксь звуки. Здаться, то мська стража обходила вулиц.

– Гаразд, вистачить на сьогодн одкровень!
– вдмахнувся Жуга.
– Йди, Боре, ти вльний. Коли настане час до тебе прийдуть та скажуть: "Рука допомоги". Будь люб'язний - не вдмовляйся, - сав хотв посмхнутися, але вдруге його обличчя перекосило.
– Тримай оцей папрець. Покажеш його вартовим бля ворт, щоб випустили тебе з Новограду. Та взагал, з цим папрцем можна спокйно йти мимо мських стражникв... х зараз на вулицях багато ходить, бо часи настали неспокйн. Можуть затримати... Тод просидиш до ранку в холоднй.

Я забрав сувйку з печаткою, пдввся та вийшов геть. За дверима стояли тро осб. Один з них взявся мене провести, але я невдоволено вдмовився та рушив назовн. Вийшов на крильце, зупинився та втягнув прохолодне нчне повтря.

Цкаво, що стало чинником мо згоди... Адже я все ж погодився працювати у сава, хоча прямо того не заявив... Так ось, що ж було чинником? Невже я пддався його вмовлянням? Чи справа в Баришевй? Вона щось наговорила... я вухами похляпав... ось вам мате!

Як все заплуталось... як все закрутилось... Але на що тепер скаржитися. Залз в цю справу, тож не гоже тепер ховатися.

У мст було тихо. Самотн лхтар, навколо яких кружляли нчн метелики, ледь висвтлювали закутки Торгового Ряду. Десь за годину я нарешт дстався трактиру Корчаково. Не дивлячись на пзнй час, тут дос гуляли яксь хлопц. Я озирнувся та стомлено поплентався нагору.

– А я вже подумала, - раптом почулося за спиною, - що ви зовсм не прийдете.

Це була хазяйка трактиру. Вона витерла руки й рушила за мною слдом.

– Знову приходили та цкавилися вашою персоною, - додала жночка.

– хто? Розшуковий приказ?

– Та вже яксь бандити заходили... ельфи...

– Отже, я сьогодн користуюся великим попитом. що ж ви м казали?

– Нчого цкавого...

– Зрозумло...

– А що у вас з обличчям? ­- здивувалась Зая, дивлячись на подряпини та снц.

– Познайомився з мсцевими кравидами... Все в порядку. Скажть, а що мй товариш?

– Та спить.

– Не буянив?

– У мене не забалуш, - посмхнулася Зая, порвнявшись з мною.
– Ходмо, покажу де розташуватися на нчлг.

– Так я ж це... на пдлоз в кмнатц приляжу...

– Та киньте ви це, Ратмире!
– плеснула руками Корчакова.

– Насправд я Бор.

Зая завмерла та якось дивно подивилась на мене. Ми зйшлись поглядами. Мен здалось, наче Корчакова щось шукала в мох очах. обличчя злегка округлилося вд стримувано посмшки, вд чого на щоках з'явилися мил ямочки.

– Отже, ви Бор, - тихо промовила вона.

Ми стояли близько один вд одного. Я вдчув примний запах, що виходив вд не.

– Ну що, йдемо?
– спитала вона не очкуючи вдповд рушила першою.

Що не кажи, а фгура у не ще та, - промайнуло в голов. тльки-но я це зрозумв, як вдчув, легке збудження. Тонк зап'ястя рук... округл плеч... вузька таля, що круто переходила в стегна... Сорочка та довга спдниця багато чого ще приховували, а ось моя уява подомальовувала За стльки услякого, що я навть на мить зупинився.

Ми пройшли по невеликому коридорчику зупинилися бля дубово рзьблено двер.

– Прошу, - Зая рзко штовхнула стулки й пропустила мене вперед.

– Це чия така гарна свтлиця?
– пробурмотв я, оглядаючи затишну широку кмнату, освтлювану рядом масляних лампадок, що висли вздовж стн. Тут густо пахло якимись травами та прянощами.

– Моя, - з часткою зняковлост промовила Корчакова.

– О, Тенсесу! Н, я не можу... Та ви що!
– було розвернувся, щоб вийти, але замсть того врзався в хазяйку трактиру.

Вона тихо зойкнула, схопилася за мене, щоб не впасти... Ми виявилися дуже близько один вд одного... дуже...

– У вас, Боре, красив оч, - тихо-тихо сказала Зая.

А я, наче хлопчисько, втупився в пухкеньк червон губки... Погляд ковзнув трохи нижче, вд чого обличчя жнки вкрилося червоними плямами... Запах, що парив вд не, дурманив мою свдомсть до одурння...

Я вдпустив себе... зняв контроль... Лвою рукою схопив жнку за талю, а правою - за шию... Вийшло якось грубо, проте спротиву не було... Я притягнув до себе Корчакову, упиваючись губами в волог уста. Зая знову не противилася. Вона лише тихо-тихо охнула вдповла на поцлунок...

Вн був гарячим, вд чого по мому тлу пробгло примне тремтння... розум застелила якась пелена, мен схотлося ще сильнше притиснути Корчакову до себе.

Стало вдразу якось важко дихати. Вже не гаючи часу на церемон, я потягнув Заю за собою. Лва рука майже сама проповзла й пд сорочку, намацуючи нжн груди. Напружений сосок стирчав, нби капелюшок недобитого цвяха...

Зая згнулася подалася до мене всм свом гарячим тлом. Ми не припиняли цлуватися... А в якусь мить стало зрозумло, що ми з нею на лжку.

Шкра ши на дотик була оксамитовою... теплою... Пальц намацали тонку жилку, що пристрасно билася в такт збентеженому серцю... На якусь мить Зая затримала подих, потм вдпустила мене, лягла на спину прикрила оч...

О, Тенсесу! Як же солодко вд не пахнуло!

Це, мабуть, була остання твереза думка...

6

...Вранц прокинувся в самому прекрасному настро. Весь вчорашнй негатив розвявся, як туман. А саме цкаво, навть не болла голова... А й вчора ох як дсталося! Та не тльки й. В тому мському трактир лупили, куди попадуть... все ж, вдчував себе добре. М'язи тльки трохи нили, як то бува псля важко прац.

За поруч не було. Я чув, як вона встала. Це сталося дуже рано, за вконцем тльки-но посрло. Намагаючись не шумти, Корчакова швиденько одягнулась та рушила вниз, напевно, в свй подклет. А незабаром, як доказ мох припущень, по трактиру поширився примний запах свжо здоби.

Я одягнувся, визирнув з-за двер, й побачивши що нкого нема, швидко попрямував до себе в кмнатку. Тут дос голосно хропв Першосвт. Повтря було спертим, важким, з характерним запахом вчорашнього перегару.

– Гей! Соню!
– штовхнув я хлопця.

Той голосно хрюкнув перелякано розплющив оч.

– Де я?
– глухо пробурмотв Першосвт, озираючись навкруги. Здавалося, що мене вн й не помтив.

– Тут, - посмхнувся я у вдповдь.
– Ну гаразд ти спати, брате.

– Боре? Що у тебе з пикою?
– хлопець втупився на подряпини на щоц.