Частина друга

Гберлнг сприйняв це за комплмент та його пика розтягнулася в довльнй посмшц.

– Ти питаш чого я не вдкрився?
– промовив вн.
– Не знаю... От чесно, не знаю. Люди чомусь здаються мен грше оркв... у вас якась така частинка, котра прагне зруйнувати все в цьому свт. Все, що колись створив Сарн.

– Ну, хба тльки люди так поводяться?

– Ти так вдповдаш, бо сам людина, - вдмахнувся Сот.
– Спробував би уявити себе на мсц ншого...

– Я нкого не виправдовую. От взьми ти х же лсовикв. Я прекрасно розумю, що ми, канйц, ставимось до них з зневагою. А тим же водяникам намагамось нав'язати наше уявлення цього свту. Натомсть отримумо спротив... н, щоб подолати його перемовинами, беремо та тиснемо силою.

– О! Невже це каже людина?
– гберлнг вдкинувся назад. Вн подивися на мене якось дивно.
– Слухай, Боре, мен здаться ти лукавиш.

– Я цлком вдвертий!

– Якщо це так, то ти мене двч здивував!
– Сот потягнувся до пляшки, але я його зупинив, та попросив зробити невеличку паузу.
– Добре, - кивнув той.
– Отже, ти кажеш, що бачиш несправедливсть, так? А хочеш я вдкрию тоб одну цкаву рч? Н лсовики, н водяники не вважають вас, канйцв, такими, що були б рвними до них.

– Це як?

– Ну все те, що ви вважате з хнього боку проявом ненавист, скорш можна назвати вдразою... Або - гадливстю. Водяники та лсовики бачать в вас щось на кшталт пацюкв...

– Куниць?

– Або куниць, котр спотворюють все, що бачать навколо. Неоправдана жорстоксть неймоврна ненажерливсть! Ти ж, сподваюсь, знаш, як куниц хазяйнують на подвр'ях?

Я неохоче кивнув в знак згоди. Гберлнг розйшовся та гаряче затараторив:

– Т, яких ви звете дикунами, насправд бачать варварв серед вас! Так що нема чому дивуватись, коли мж ними та вами трапляються... е-е-е... назвемо це пом'якше - непорозумнням. Бо лсовикам доводиться думати про власне самозбереження.

Ми обидва замовкли. Мен, чесно кажучи, не подобалась тема розмови. Здаться ми занадто глибоко залзли в хащ флософських розмрковувань.

Я взяв згорток та витягнув з нього залзну клюку.

– Кажеш, багато де бував, - спробував змнити тему, демонструючи гберлнгу зброю лсовикв.
– А таке колись бачив?

Сот взяв залзяку, довго крутив, розглядав, навть нюхав. А потм заявив:

– Хадаганська сталь!

– Що? Як це? Звдки...

– ...знаю?
– перебив Сот.
– А от так! Це справжня хадаганська сталь. Мж ншим, сама сокира зроблена десь в мпер... На вдмну вд нас, там добре знаються на тому, як виливати зброю. Саме виливати! Ти тут навть не побачиш слдв кування...

– звдки тут хадаганська сталь?

– Так це ти ж, здаться, з Розшукового приказу!

– Ну... ну...

Що тут скажеш?
– я розгублено розвв руками. Проте в наступну мить мене осяло:

– А ти кого перевозив, кажеш?

– Куди?

Гберлнг скорчив здивовану пику.

– Яких людей ти возив до лсовикв? Що у них з собою було?
– накинувся я.

– О! Згадав!
– Сот схопився за пляшку та, як мен здалося, трохи роздратовано, розлив медуху по кухлям.
– Вже ж тоб вдповдав, що анчого не пам'ятаю... Бо був напдпитку.

– як тод грб?

– Веслами, - буркнув гберлнг.

Ми з ним знову випили. вже псля третьо в голов почало трохи кружитися.

Я налг на жу, намагаючись чимось набити шлунок.

– Ти пам'яташ розповдь про Астрального Рибака?
– спитав Сот. Тепер тему змнив вн.
– Так ось кажуть, що це мй предок...

– Здаться, тяга до пияцтва тоб дсталась вд нього, - спробував я пожартувати.

Гберлнг не образився, а навть розреготався. Вн глянув кудись в темне небо, в якому блимали цяточки холодних зрочок, та пддатим голосом сказав:

– Першими, з ким псля Катаклзму, так би мовити, зстикувалися гберлнги, були ельфи. Потм орки з алоду зун... Проте через кривав сутички, ми бгли звдти, потрапили на Кватох, - Сот пдкинув у вогнище дров. Полум'я яскраво спалахнуло та жадно накинулася на нову порцю "ж".

– Але ви, люди... канйц, - продовжив гберлнг, - теж поставились до нас не дуже дружньо. тльки коли ельфи повдомили, що, мовляв, наш народ волод тамницею перемщення в астрал, ви сприйняли нас серйозно... майже, як рвних... Тодшнй намсник Кватоху, мж ншим, виршив було силою оволодти знанням про астральн корабл, й тому нам довелося звдси бгти.

– Прямо так?
– здивувався я.

– Тебе це диву?
– посмхнувся Сот.
– Мж ншим, ви тому взяли нас в Лгу, що ми знали про астральн мандрвки. А вс ц гаряч розповд про уню трьох народв­, про рвн можливост для всх, будь то ельф, людина чи гберлнг, та таке нше, що солодше меду, насправд не варт й тухлого курячого яйця!

– Мен здаться, це перебльшення.

– Можливо так, - неохоче погодився гберлнг. Вн протягнув мен коржик з рибою.
– Але все-таки псля того випадку, ми стали обережними... Та взагал, бажання бути самостйними та незалежними вд вас, нкуди не зникло. Наша Рада громад наполяга на пошуках Батьквщини. Це прямий шлях до свободи. Розумш?

– Розумю, - кивнув я.
– Свободу няким медяником не замниш... ще я розумю, що деали Лги давно протухли, як несвжа риба.

– Тут ти цлком маш рацю! Але вс ми без виключення сам винн у власних грхах, тому нема чого на когось наркати. Помилки породжують лише помилки... Знаш, - сумним голосом промовив гберлнг, - у мене колись було дв сестри. загинули вони через дурну примху одного сотника. До реч, людини. Пам'ятаю, як на зауваження, мовляв, що пд час штурму Павучого схилу на Святй Земл, загинуло дв третини рестровикв. А з них половина - це гберлнги. та червонопика сволота вдповда, що, мовляв, наш народ занадто добре розмножуться. Тому, каже ви вдновите свою чисельнсть... У мене тод перед очима наче якась бла пелена з'явилася... Вбити я його не встиг, бо товариш вдтягнули... Потм був суд... Ех!

це "ех" було таким пронизливим, зо в мене мороз пробг по шкр. Я завмер, так не дожувавши коржа, втупившись в гберлнга, котрий розгублено дивився кудись в землю, та нервово шаркав ногою.

– Гаразд!
– голосно промовив Сот.
– Щось я втомився сьогодн. Пду спати.

Вн кинув ще одну порцю дров та поплентався до хатинки.

У мене на душ щось недобре заскреблось. Я дивився на маленьку фгуру гберлнга, намагаючись зрозумти, що трапилось... що не так...

Ветеран... воював за Лгу... а вона його не прийняла... Або вн ... Скорш, вн ... та вс його одноплемнники стороняться Лги... Вс хн думки, вс хн сподвання лише про втрачену Батьквщину... Свобода та незалежнсть - ось що м треба. А вся ця метушня з Лгою, особливо з канйцями, лише тимчасовий етап.

Сот ма рацю... та й водянки також... Ми, люди, дуже дивн стоти. Можемо, подбно сосновй смол, затягувати в себе всх, кого зловимо. Можемо бути тим "клем", що з'дну водино навть те, що, здавалося, не з'днуться... А нод можемо бути й причиною розриву найбльш дружнх вдносин, як легко переходять у вйну... в руйнування... в смерть...

Я дов залишки коржа, потм знайшов соб сухе мсце, кинув пд голову сдло й прилг.

В неб тихо переморгувались србляст точки зрок. Провалюючись в сон, я раптом згадав Бернара, якого хвилювало, де все ж знаходяться ц сам зрки. От же часом дивн бувають у нього думки... дивн... дивн...