Частина друга
Шрифт:
Я виршив повернутися до розмови, стосовно чужинцв.
– Тут недалеко проляга Сврйський тракт, - говорив Богдану, одночасно ковтаючи юшку, - так, може, т люди це лише яксь подорожн...
– Ось що, Боре, я тоб скажу: купцв, або м подбних, я за версту чую. на мисливцв вони теж мало схож.
– Тод хто?
– Чужинц... Це були чужинц!
Сказано явно з знанням справи. Богдан втупився мен в оч, наче щось там вишукував.
– А вчора, - промовив вн згодом, - на пвденному сход, на передгр'ях, я бачив клуби чорного диму. Знаки, значить, комусь подають...
– А ви таке колись бачили?
– я розгорнув залзну клюку, котру вдбрав у лсовикв.
Богдан завмер та уважно поглянув на зброю. За мить вн потягнувся до не, подряпав нгтем поверхню, , поцокавши язиком, промовив:
– Добра рч!
– Мен кажуть, що вона з хадагансько стал.
– Хто тоб те каже - не бреше! Але це не зброя мпер.
– А хто ж зробив?
– Спитай щось полегше... Хоча, не виключено, що в ливарнях самого Нзбграду. нше питання, яка мета... Тобто, кому потрбн подбн "грашки".
– Я знайшов це у лсовикв.
– Оттаке!
– Богдан здивовано хлопнув долонею по столу.
– Цкаво!
– Отже, ви кажете, що навкруги вештаються тамнич особи.
– Так, вони багато наслдили в лс... бля озера...
– Ви х в обличчя бачили?
– Вони були далеченько... Знаш, Боре, у мене чомусь склалося таке враження, буцмто т люди... т чоловки - воювали... Або мали вдношення до ратно справи.
– Що вас наштовхнуло на подбну думку?
Богдан вдразу не вдповв. Вн взяв чарку, потм кинув погляд вбк образу Тенсеса, оснив себе святим знаменням, одночасно бурмочучи щось про спасння, а потм повернувся до мене хитаючи головою на чарку, промовив:
– Нумо, друже, будьмо!
Я пдхопив чарку та приклався до медухи. На вдмну вд вчорашнього напою, цей був бльш лагдним. Нчого горло не стискало, та дух не забивало.
– Для розбйникв, - заговорив Богдан, одночасно налягаючи на гурку, - занадто пдготовлен...
– Тобто, вони ветерани?
– Можливо... цлком можливо. Я б до приказу не повдомляв, та ц гади мен бджл потрули. Видно т вулики м "гуляти" заважали. Мо бджлки, мж ншим, чужих не люблять... Ти, Боре, давай розберися. Треба, щоб все було чин чином!
– Розберуся, - кивнув я у вдповдь.
– А що скажете про Сот?
– Смердючку? А що про нього говорити? Базка та п'яниця.
– Вн розповда, що воював на Святй Земл...
– Та облиш ти! Хто зараз цим не хизуться! Воював!
– Богдан вдкинувся назад ляснув долонею по столу так, немов муху прибив.
– Знаю я цих воякв. Були часи, х з Свято Земл натовпами прибувало. Хто спився, хто в люди вибився...
– А ви?
– А що я? Мен вйна без потреби. У мене он - бджлки. Справа прибуткова!
Тут Богдан знову розлив по однй чарц й махом випив свою порцю. Його обличчя якось вдразу осунулось постарло.
– Ти не думай, наче я скнара якийсь!
– сухо промовляв медовар.
– Я в Свр у Вертишському остроз сво... вдслужив... з орками, з гоблнами, та й ншо гидотою стикатися доводилося. смерть бачив часом таку, що не тльки дтлахам, а зрлому мужику не розкажеш.
Богдан
знову квапливо налив соб, кинув "Будьмо", випив голосно крякнув. Його величезн жовна заходили ходором. Медовар пдпер свом кулачищем голову втупився в мене.– Чого не п'ш? Не подобаться?
– прямо спитав вн.
– Та н... просто слухав, - тут же випив, щоб не ображати господаря. Трохи вддихавшись, я у нього запитав: - яксь припущення, стосовно того, що ц люди робили бля озера?
– А я хба з Розшукового приказу?
– Богдан пдввся та пдйшов до вкна.
– Нема няких припущень... Та чого мен х роботи? Чи те моя турбота загадки розгадувати?
Ну, хоча б чесно, - посмхнувся я. тут же промовив: - Ще одне питання дозволите?
– Спробуй.
– Кажуть, у Блому озер якийсь Зубар з'явився. Ваших качок краде.
– Ой! Брехня все це! Водяники, засранц лупат, балують.
– Навщо м це?
– Щоб рибку по-дорожче продавати! Придумали отаку байку... наче стки м хтось рве! А столичним купцям розповдають про страшного Зубаря... Те, що в мене качки почали зникати, вважаю, вина отих двоногих жаб.
– Давно цей Зубар тут з'явився?
– Кажу ж тоб, нема някого Зубаря... А байка ця ходить десь... десь... ну пару мсяцв... Та казки це все! Звдки тут чудовиську взятися? З Вертиша припливти? Так вн би порогв не пройшов!
– А якщо завз хто?
– Хто?
– повернувся до мене Богдан.
– навщо?
– А ось це незрозумло... поки...
– Невже, вважаш, ц гади лупат його притягнули?
– запитав медовар, втупившись в мене.
– Вони в Свр людям жити не дають. В Молотвц постйно скаржаться на водяникв. Т, на вдмну вд свтолських, постйно шкоду роблять. Не вистачало, щоб ще мсцев анчутки пакостити почали!
– Богдан пдйшов до образу Тенсеса.
Клька хвилин вн тихо про щось молився, потм повернувся за стл, налив горлки та раптом сердито промовив:
– Спогади... щоб вони скисли! У тебе спогади?
– Так, вони ж у всх!
– посмхнувся я.
– Мова йде про так спогади, як рвуть тебе зсередини... Про них зазвичай говорять, щоб х нколи не снувало. У мене ось таких повно! Ззнаюся, що часом думаю, краще нчого не пам'ятати. Н-чо-го! Кожен день, як новий!
– А якщо спогади несправжн?
– несмливо запитав я, тут же себе подумки ляснув по лобу. От якого, питаться, астрального бсика, мене смикнуло за язика?
– Це як?
– Богдан навть завмер, здивовано поглядаючи на мене.
– Та так... просто подумалось... Бува ж у житт, коли раптом кажеш: "Я таке бачив, вдчував", однак при тому не пам'яташ де коли. Начебто якийсь сон.
– Бува й так, - погодився медовар.
– А ти вдчуваш щось подбне?
Що йому сказати? Що я абсолютно не можу згадати сво минуле? Що всм кажу, нби прихав з нгосу, а самого роздирають сумнви? А якщо мо спогади дйсно сон? Або марево? Ото б було диво!
– Хмм! Спогади - не наше життя!
– ршуче заявив я, намагаючись уникнути вдверто розмови.
– Вони не наша суть. А от те, що знаходиться всередин - ним.