Частина друга

– Ким?
– не второпав медовар.

– Нашою суттю.

– Овва! Та ти, хлопцю, бачу зарозумлий... аж страх бере!
– здаться, Богдан жартував.
– Я тоб одну сторю розповм... а ти вже виршуй, що з цього наша суть... як вона формуться.

Медовар насупився, втупившись в стл. Якась мить-друга вн неголосно почав:

– Якось довелося нам плисти з Молотвки до Гравстейну, великого селища гберлнгв, що в Свр. Було то пзньою-пзньою оснню. Отже зупинилися заночувати за Оленячими мохами. Вранц встали, бачимо - нема одного з наших. Зник. Н слдв, н... ну нчого нема. Кричали, звали, бгали. Весь день витратили, але так його не знайшли. А днв за п'ять нший загн проходив тудою, та бля берега, за Крутим рогом, знайшли нашого товариша прив'язаним за ноги до дерева...

Тут Богдан раптом затнувся чомусь закрив рот рукою. Мен здалося, наче медовар зараз заплаче. Але вн швидко опанував себе, рзко видихнув сухо сказав:

– Вн... вн... вн був весь голий. А вже морози почались... Взагал, знаш, яки зими в Свр? Пдеш посцяти, твй струмочок на ходу замерза. А т курви рибоок, роздягли хлопця водою обливали, поки... поки... Ну ти сам зрозумв... Мен один бувалий чолов'яга говорив, що смерть ця страшна болсна. Людина вд холоду кричить не свом голосом. Бль просто нестерпний.

– навщо вони так?
– запитав я.

Богдан злобно схопив шматок гурки та впився в нього зубами. Прожувавши його та збравшись думками, вн роздратовано вдповв:

– Хто цих дикунв зрозум! За весь час мо служби в нашому загон двадцять один чоловк загинув. Хто як... хто як... хто як.., - медовар ляснув себе по колну.
– Одне скажу тоб, Боре, що врити нкому не можна!

Я виршив змнити тему ще раз спитав Богдана, де вн бачив чорний дим.

– Це на сход, - вдповв той.
– Дстанешся передгр'я... ось там на одному з пагорбв...

– Там яксь поселення?

– Не зовсм... Через той край пролягають клька стежок, що ведуть до Темноводдя... Правда не вс можуть ними скористатись. Мсцев гори дуже небезпечн. Дуже! Без досвдченого провдника там не пройти...

Розмовляти було вже н про що. Я розгублено крутив в руц чарку, намагаючись второпати сво подальш кроки. Пора, мабуть, збиратися в дорогу.

– А ви тут один... Н робтникв, н дружини, - промовив я, пднмаючись з-за столу.

– А що?
– набундючився Богдан.

– Не ботесь нападу злодв?

– Не боюсь, - з викликом в голос вдповв медовар.

– Слухайте... а ви Заю Корчакову знате?

– А то! Я й мед поставляю.

– все?

– Що "все"?
– Богдан насупився.
– Ти про що?

– Ходять чутки, наче ви з нею одружитися хочете?

– А це тут причому?

– Просто питаю... з цкавост...

– Н, не збираюсь одружуватися! не збирався!
– Богдан насупився, а я зрозумв так, що Зая, швидше за все, йому вдмовила. Аж-но на серц легше стало.

Хочеш, не хочеш, але я вдчував до цього медовара свого роду ревнощ. Не знаю, як буде в мене складатися в подальшому з Заю, але знаходитись з потенцйним женихом, м'яко кажучи, не до вподоби.

Я подякував господарю за частування та рушив до виходу. Вн мовчки хитнув головою, та почав прибирати з столу.

Сонце вже здорово припкало. Я вийшов з будинку, дстався до коня, напов його, а вже потм вилз в сдло та й рушив назад.

В голов повльно, але досить упевнено складалася досить цкава сторя. Не вистачало якихось пари деталей до завершення.

Отже, ми мамо наступн пдозрл реч. По-перше, клщв на вирубц, котр нападають на робтникв лсопилки. По-друге, в Берестянц завелися вовки... Все так вказу на лсовикв... немов навмисно. Невже т настльки нетямущ, настльки недалекоглядн, що не розумють наслдкв подбних дй?

мж тим, як бути з дивними незнайомцями, котр крадуться до Брума та його племен? Як пояснити гостро заточену залзну клюку, тим бльше коли з'ясовуться, що вона з хадагансько стал? Вдчуття, нби хтось пдштовху до думки про ворожсть з боку лсовикв. Нби навмисно хоче нас пересварити.

Все це дуже цкаво... та незрозумло... Але поста ще одне питання: хто я, щоб розгадувати загадки? Що мен з цього всього? Чим тупше буду виглядати перед Жугою, тим менше вн буде на мене тиснути... Та з ельфами так само треба поводитися.

Лворуч щось трснуло... Навть не знаю, що мене до того спонукало... здаться, хтось прошепотв на саме вухо: "Стережись"... ось в наступну мить я притиснувся до конячо ши. Над головою щось пдозрло просвистло, все той же вкрадливий тихий голос прошепотв: "Стрла"!

Я хутко сплигнув вниз, прикриваючись конем. Стрляли з боку кущв густого ялвцю. Хитання глок стало пдтвердженням цього припущення.

Лук... тятива... Натягнув в одну мить... Вихопив зачаровану стрлу, довго не цлячись, скомандував "Вибух" та пустив в зарост. За пару секунд гримнуло так, що аж дерева повикорчовувало. Кнь встав на дибки, ледь не затоптавши мене. Я ухопив його за вузду та потягнув вниз, нашптуючи заспокйлив слова.

Кущ полихали, горла й сосонка, яка нахилилася аж до земл.

Я прислухався. Здаться, нчого пдозрлого. Але про всяк випадок витягнув ще одну стрлу та обережно пробрався до мсця засдки. Врнше до того, що вд не залишилось. Нападника розрвало навпл. Тло - худорляве, цибате, з кшками, що випали назовн - лежало в неприроднй поз бля обпаленого стовбура старо сосни. У правиц мертвяк стискав зламаний лук, а його лва рука... врнше та частина, що нижче лктя, валялася осторонь. Ноги залишилися бля здоровезно ями.

Оце рвонуло! Здаться, ранше бахало тихше та не так масштабно.

– Псяче хутро!
– розсердився я.
– як тепер вияснити, хто це був та чого вн хотв?

Врнше, "чого вн хотв" - уже було зрозумло. Але навщо?

Я озирнувся, намагаючись зрозумти чи були у цього нападника напарники. Здаться, все було спокйно. Наче нкого бльше не видно. Я наблизився до вбитого та оглянув його тло бльш уважно.

Обличчя зовсм незнайоме. Принаймн не пригадую цього чолов'ягу. Та якихось примток, на кшталт шрамв чи родимих плям, не знайшов. Шкра обвтрена, присмалена сонцем. Отже, це не якийсь тоб знжений ельф.